Помилуй і прости. Роман-покаяння
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-580-502-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Помилуй і прости. Роман-покаяння». Краткое содержание книги:
І на останньому своєму рубежі він зі страхом і каяттям дивиться в очі скоєним гріхам…
…Ми з братом Павлом звернули за ріг вулиці, опинилися перед дідовим двором. Ворота на обійсті були розчахнуті навстіж. Без шапки, в одній сорочці, дід нагрібав дерев’яною лопатою сніг, рвучко кидав його під вікно, на те місце, куди нібито у його снах приповзав вовком стрийко Михайло і страшенно вив. Земля тут гаряче дихала, диміла, а сніг миттєво плавився, як віск. Усе подвір’я було давно вже очищене, тому дід тягав сніги із вулиці, але й вони не могли вгамувати страшного жару невеличкого клаптика під вікном.
— Христос рождається, діду! — кричу боязко з розчинених воріт. — Віншуємо вам щасливих різдвяних свят, аби… — і затнувся.
Слова якось здавили горло, в грудях охололо, бо не знав, що жадати. А Павло — мале, то й дурне — від чистого серця вигукнув:
— І най під вашими вікнами завжди-завжди і цілий рік співають красні рожі!
І малий розцвів у такій блаженній усмішці, ніби його ощасливили пригоршнею лісових горішків. Дід втомлено випростався над лопатою, витер спітніле чоло і тяжко зітхнув.
— Дивіться, діти добрі, — навіть не привітавшись, кивнув головою на швидко в’янучий сніг, — уже скоро місяць, як Михайло коченіє в землі, а все одно кожної Божої ночі приповзає до обійстя і виє тут під вікном. Прощення собі благає. А земля горить під ним. Он, позирайте, неборята, як димить. Думав нині, знесу під вікно всі сніги світу і втихомирю цей гарячий клапоть у дворі, але моці вже нема, — скаржився дід, поволі добуваючи слова з розіпрілих грудей.
Колись здоровий, могутній, широкоплечий, він був тепер геть безпомічним.
Хай і не наділяв мене ласкою, як інших своїх онуків, але десь потайки в душі я завше гордився, що в мене такий сильний дід. Бувало, причаївшись десь у хащі неподалік Віщунки, я міг годинами стежити, як дід на своїх полях косить, оре, жнивує, править кіньми. Тоді виділося, що міць його непідвладна часові. І до болю хотілось бути таким сильним, могутнім, як мій дід. А тепер жаль сплинув і здавив серце — від мого колись могутнього діда зосталася тінь. Він, — я помітив, але не хотів вірити, — почав гаснути ще минулої весни.
…Це був один із небагатьох днів у році, коли батько зробив собі вихідний. До обіду порався по обійстю, і підспорював йому Цар. Коли сіли за стіл, Штефан ненароком закинув:
— А няньо твій щось рано в цьому році вийшов орати.
— Куди? — насторожився батько.
— Звісно куди. Під Віщунку, на своє поле.
— Але ж землю в колгосп забрали?
— Знати — не знаю, але батько твій просив учора, аби ниньки зрання вийшов запомогти йому на оранці.
Батько відклав ложку, мовчки вдягнувся.
— Господи, ти що надумав? — сполошилася мама.
— Скоро вернуся, — відповів, гамуючи роздратування.
— Коли б знав, слова б не прорік, — зніяковів Штефан. — Недарма кажуть: «Не твоє мелеться — свій міх не підставляй».
Батько вже не чув Штефанових слів. Гримнув дверима й через городи, навпростець, подався в бік Віщунки. Я — бігом за ним.
— Вернися! — наказав суворо.
— Раз у році тебе бачу, і то проганяєш від себе, — сльози застелили мені очі.
Батько байдуже махнув рукою і пішов далі. Поминувши людські городи, ми спустилися в долину Віщунки.
Весна до нашого села поверталась чомусь не дуже сміливо і гостинно. Біжить-біжить із Дунайської низовини, галасує птахами, дихає вітрами, а потім напівдорозі зупиниться в якомусь селі і спочиває. Там, у долинянських селах, свої дні народження вже справляли сливи, яблуні — бралися легеньким туманом квіту, а в нас ще тільки на ліщині ледве прокльовувалися зелені оченята. Але цього року яр-пора видалась ґаздівною і ніде не барилася. Прийшла нагально, хутко зігнала сніги, висушила дороги, поназбирувала повні небеса жайворів, мовляв, веселіть людей, кличте із землі трави, жито-пшеницю і всяку пашницю. Та бувалі сельчани не вельми спішили в поле.
— Надто рання весна оманлива, — говорили ґаздове. — Зореш, посієш — матимуть потім чим жирувати заморозки.
Один тільки дід наважився вигнати плуг у поле. І тепер я не міг збагнути, чому батько так розсердився. Ще з осені в селі багато мовилося про колгосп, про те, щоб від діда і ще деяких ґаздів землю забрати. За це голосував і батько, але, як то насправді буде, ще ніхто не знав. А ґазди тим часом тихенько посмішкувалися і, не ховаючи глузування, говорили:
— Ми вже в один колгоз вступали, пережили його, то, ачей, і цей якось перебудемо.
При цих словах сміялися всі, згадуючи про колгосп, який ще влітку сорок п’ятого організовував Другий Фронт. Тодішній випадок налякав і навеселив багатьох у Черешневі, а вістка про нього розлетілася далеко по навколишніх селах.
А події тоді розгорталися так. Батько повернувся з війни наприкінці травня, а через тиждень, насампочатку літа, його обрали головою сільради. Секретарем і помічником зголосився бути вуйко Семен — Другий Фронт. На сільському сході гаряче доводив, що він теж страждав від хортівського режиму за світлу ідею. Тут же перед присутніми закасав сорочку, щоб добре розгледіли шрами на спині. Отже, має повне право на місце в новому уряді.
Черешнівці — народ поміркований, обачний: хтозна, як час поведеться, нікому не хотілося вельми пертися вперед, то й проголосували за вуйка Семена. Раз так чоловік хоче — хай буде. Другий Фронт — колишній завзятий політик, людина допитлива, хоч і не без дивацтв — на грамоті знався, і це всіх влаштовувало.
Наступного дня, тільки новий сільський уряд приступив до своїх повноважень, Семен категорично поставив перед головою сільради питання:
— Скажи мені, Андрію, як ми з тобою будемо вести село у світлу будущину?
— А як ти її бачиш перед собою? — зацікавлено усміхнувся батько.
— Найперше, я собі так думаю, в село треба завести електрику. Багато електрики, — сказав рішуче Другий Фронт. — Підключити її до кожної хижі, поставити стовпи на вулицях, і хай горить вдень і вночі. Най люди видять, що прийшло світле життя.
— З електрикою це розумно, — мовив нелукаво батько. — Може, не зразу, але вона у селі буде. Правда, треба подумати, чи варто її вдень палити.
— Ні, ні, — замахав руками Другий Фронт. — Раз ми з тобою боролися за світлу будущину, то най людям усюди буде ясно.
— Бог з ним, — кивнув батько. — Доживемо, якось вирішимо. Ну, а далі?
— Це не далі, а вже тепер, від сьогодні… — підняв вказівний палець вуйко Семен. — Нам треба колгосп організувати в селі. Я много начувся про колгоспи. Та й ти жив у Радянському Союзі, видів на свої очі.
— Колгосп — це добре, — сказав задумливо батько. — Але треба почекати. Най люди порадяться, самі дійдуть до того.
— Андрію, я тобі вірю. Але сам знаєш, з якого ти роду, — застеріг вуйко Семен. — Щоби потім не вийшло, що син ґазди вибився в урядники і супротивиться новому життю… Мовляв, батька свого покриває…
— Із няньком ми не сіяли, то й врожай ділити не будемо. А про колгоспи ще рано говорити, — відповів стримано батько. — Всьому свій час. Не народить же тобі жона дитину скоріше, ніж на те пора прийде.
— Народить! Коли треба — народить, — безтурботно запевнив Другий Фронт. — Он мене мої мамка, кажуть, на два місяці раніше вродили, і нічого не сталося.
— Статися не сталося, але по тобі видно добре, що не зовсім гаразд, — кольнув батько.
— Як собі, Андрію, хочеш, — не вловивши іронії, продовжував вуйко Семен, — але волію всім нам добра і буду боротися за колгосп до останнього дихання.
— Ось ти наслухався, начитався за колгосп… Інтересно, як ти мислиш у нас його організувати? Із чого починати?
— Його спершу треба зробити, а вже відтак розберемося. Головне, почати: щоб усі робили на одній землі, жили в’єдно, порівну ділилися, аби кожному чоловікові було добре, — переконував вуйко Семен.
— Мудро думаєш, ой мудро, — хвалив батько. — Тільки давай все-таки підождемо…
Другому Фронтові, як завжди, не терпілося. Він уже ходив по хатах і палко агітував черешнівців за світлу будущину. Його — де уважно, де не без ляку — вислуховували, інколи підтакували, інколи перечили і з миром проводжали за поріг. Аж тут йому трапилася нагода перейти від слів до діла. Батька у важливій справі викликали до Ужгорода. Поїхав він у неділю ввечері, а на ранок вуйко Семен здійснив у сільському уряді переворот — взяв усю владу в свої руки й іменем закону оголосив у Черешневі загальну колективізацію. Аби бути певним в успіху справи, Другий Фронт порішив, що для здійснення колективізації він мусить мати сильну підтримку. Тому рано-вранці з першими півнями дався до отця Василія. Превелебний зустрів його далеко не з церковною шанобливістю.