Помилуй і прости. Роман-покаяння

— Тяжко стало, Андрійку, орати. Доки чувся в силі, то й земля була молодою, шиковнішою, а тепер самого треба уже за плугом тягнути.

— А хто вас неволить орати? — спитав якомога спокійніше батько. — Свою борозну вже відрізали, поле засіяли, то й врожай зібрали красний. Час, може, вже й спочити.

— Е-е-е, ні, — похитав головою дід, загадково усміхнувшись. — Доки серце гонить по жилах здорову кров, доти людині земля не дасть спокою. Це моє поле, — обвів рукою довкола, — і воно мені, як дитина, найлюбіше.

— Було ваше, няню, — мовив, натискуючи на кожне слово, батько. — Вам добре відомо, що землю вашу в колгосп забрали. Та чого ж ви вийшли орати? Чи, може, надумали записатися туди?

— Ой, не гніви, сину, Бога і вітця свого, — помахав попереджувально пальцем дід. — Сам добре знаєш, якими кервавими мозолями я наживав кожен клапоть. Недосипав, недоїдав, ні вам, дітям, ні собі, ні матері спочинку не давав, а тепер що? Все чортові під хвіст? — дід підійшов ближче й питально глянув батькові у вічі.

— Не майте жури. У чорта хвіст, видиться мені, закороткий для такого поля. Людям піде… — сказав у тон батько.

— Це котрим людям? — здивовано й грізно спитав дід. — Тим жебракам, лайдакам, що все життя у корчмах сиділи і про життя мудрували, а як наспівали весна і літо, в мандри давалися по світах, аби тільки руки біля землі не забруднити?

— А біля котрої землі, няню, могли погріти долоні? Ану лишень покажіть мені.

Дід сердито метнув зором навкруги, пробіг очима по куцих царинах довкола села, й запал його знидів.

— Отож, отож, няню. А гнали їх, як говорите, жебраків, по світах такі, як ви, і біда, бо інакше би з голоду перемерли. А коли, б’ючи поклони, йшли до вас роботу просити, то ви вибирали наймоцніших і тих, хто перед вами здалеку хребет гнув. А чи пам’ятаєте, коли по смерті Дзьобака прийшла його жінка з трирічною дівчинкою на жнива проситися? І що ви зробили?

При цих словах дід зляканим і лютим поглядом кинув на батька і опустив голову.

— Чи, може, забули, няню, про Дзьобака, Дзьобачку? — перепитав батько. — Коротка, ой коротка, як козячий ріг, у вас пам’ять. Дуже вас прошу, не робіть собі біди, а мені ганьби. Лишайтеся цієї роботи.

Дід, занурившись поглядом у землю, мовчав. Батько теж.

— Ой, няню, няню, що ж із вас нелюда вчинило? Ніколи не забуду, які були щасливі, коли я, семирічний, вперше з вами вийшов орати сюди нашу маленьку нивку, — мовив батько уже спокійніше, із жалем. — Як ви раділи з нами першому хлібові. І ви тоді ладні були ним накормити весь голодуючий світ. А потім, потім!.. Що з вами сталося потім?

Дід не дав довершити батькові розмову. Голова його різко сіпонулася, очі божевільно зблиснули, і, розвівши руки, він упав долілиць на свіжу ораницю.