Помилуй і прости. Роман-покаяння

Тільки но стихла пісня, дід і стрийко наче вивільнилися з-під магічних чар. І ніби соромлячись один одного за хвилинку слабкості, винувато опустили голови і сіли знову на свої місця із враз посуворілими обличчями.

Лежачи на печі за комином, за весь час розмови я навіть не поворухнувся. Лівий бік стерп до того, що я не відчував навіть пальців. Стримуючи себе, щоб не крикнути від болю, почав помалу повертатись на спину. І в цей час несамохіть зачепив плечем мідний дзбанок. Із страшним грюкотом той полетів на підлогу. Стрийко, як вивірка, підскочив до столу, схопив автомат і навів на піч.

— Хто там? — подивився перелякано у бік діда.

— Не страшися, — заспокоїв дід. — Андріїв старший син там спить…

— А-а-а, — протягнув полегшено стрийко.

Потім підійшов до мене і підняв ковдру. Пильно придивився, але я вдавав, що сплю мертвим сном.

— Нівроку, вимахав за ці роки. Як дві сльози, схожий на нашу маму, царство їй небесне.

— Таке життя, — скрушно похитав головою дід. — Нищимо один одного, старіємо, гаснемо, як трухляві пні, увіходимо в землю, а кров живе. Бо кров — це душа, а вона безсмертна і над часом владна.

— Мало й не забув, — раптом спохватився Михайло. — А де тепер Андрій? Чув, що живим вернувся.

Я знав, що розмова рано чи пізно поверне до мого батька. Усі четверо загиблих братів пішли у діда — відлюдкуваті, тяжкі на слово, якісь незграбні, вайлуваті, жорстокі. Стрийко Михайло і батько пішли від коренів бабиного роду — веселі, дотепні, гострі на розум. У хаті діда ніби зійшлися два різні світи і ніяк не могли зжитися. І якщо Іван, Семен, Петро та Ілля ненавиділи навіть один одного, то стрийко Михайло з моїм батьком із самого дитинства любились поміж собою. Навіть тоді, як стало відомо, що батько — комуніст, єдиний стрийко Михайло не осудив його, а тільки печально промовив:

— Видно, судила доля нашій дорозі розійтися…

І коли, не без помочі діда, жандарми вперше заарештували батька, Михайло люто запив і сказав дідові:

— Будь моя воля, я би вас повісив, як Іуду, на осиці. І висіли би, доки вас листя не зжерло.

— Андрій? — перепитав дід. — Андрій ниньки великий чоловік. Він тепер біров…

— По-новому — це тепер голова сільради, — уточнив стрийко. — Його, мабуть, не запитували, чому вернувся живим, правда, няньку? — засміявся хрипло.

Дід ніяково засовався на лавиці.

— Не запитували, — продовжував стрийко, — бо Андрій комуніст. А тепер вони над світом володарюють. Чомусь не дуже спішили брати дітей його до себе, коли Андрій утік до Росії, а вони, нещасні, пухли з голоду. А тепер, бач, пригріли, крівця заговорила, душа безсмертна, — ходив, хижо скалячись, біля діда стрийко Михайло. — Не крівця, ой не крівця, а земля у вас заговорила, заплакала небогонька. Думаєте, син — начальник, гектари ваші побояться відібрати, тому й добренькі стали. Ой хитра ж ви курва, дорогий няньку. Нас п’ятьох — на гнійник, а біля шостого хочете руки вмити і погріти. Неправду, няньку, кажу?

Старий враз знидів, втягнув голову в плечі і зіщулився, як перед страшним ударом, — ще ніколи в житті я не бачив його таким безпомічним. Довго отак мовчки сиділи, не наважуючись глянути один одному у вічі.

— А може б, ти пішов і здався, спокутував гріхи. Не такі ті комуністи й страшні, як ми думали. Вони вміють прощати, — заговорив врешті, пересилюючи себе, дід. — Життя ж у тебе попереду…

— Ні! — відрубав стрийко Михайло. — Ніхто мені не простить, то все ваші казки. А життя для мене уже немає.

— Ну, а що далі робити думаєш? — глянув очікувально дід.

— Дамся на Станіславщину, в ліси… Як помирати, то вже з цимбалами…

На світанні старий випровадив Михайла за село. Прощалися холодно.

— Єдина безпечна дорога — через Чортів хребет, — показав на вершину далекої гори, що розпливлася у хмарах. — Туди рідко людська нога доходить. Там, видиться мені, й самі небеса вже мохом обросли. Ось і тримайся тої путі.

— Ну що, няню, будьте здорові, — стрийко обняв старого. — Якщо не звидимося більше на цьому світі, Бог нас там розсудить, — звів очі і, ховаючись поміж габами ранкового туману, швидко зник у гущавині передлісся.

Дивлячись синові услід, дід стояв незрушно. Потім глянув на вершину Чортового хребта. Уже світало, і порослі мохом небеса над горою починали зелено розцвітати.

— Господи, — раптом прошепотів дід, — дай йому легкої смерті, хай довго себе і людей не мучить. Обірви його життя, як сонце росинку, як вітер павутинку…

Старий просив цього гаряче і пристрасно, як вимолюють батьки для своїх дітей велику і щасливу долю. Вранці дід спитав мене:

— Добре виспався?

— Добре.

— І нічого не чув, не бачив?

— Нічого, — розгублено відповів я.

— Щасливий будеш. Я теж у дитинстві ніколи не бачив снів і спав як мертвий, — мовив задумливо.