Помилуй і прости. Роман-покаяння

Панотець на знак згоди кивнув головою і з насолодою відпив кілька ковтків. Михайло спорожнив келих одним духом.

— Я ще раз повторюю, — не вельми охоче повів розмову Ковач після напруженої мовчанки. — Ми тебе не женемо від себе, а навпаки, впрошуємо зостатися. Я вас повінчаю з Агнесою, добудемо для тебе нові документи. Будеш тут ґаздувати, і ніхто у світі не дізнається про твоє минуле. Кому яке діло, хто ми, звідки прибули. Таких тисячі тепер довкола. Війна спише все… Я не можу втямити, куди ти рвешся, до кого спішиш?

— До батька, панотче, до батька рвуся. Багато чого маю з ним переговорити. Мені видиться, якщо його не побачу, ніколи не помру. Буду метати собою, як великий грішник, калічити життя іншим і не віднайду спокою на цій землі. А нам, повірте, є про що побесідувати. Вам цього не зрозуміти…

— Як хочеш. Не в моїй волі судити твої вчинки, — сказав із жалем панотець.

Ковача щось гнітило, мучило, але йому було якось незручно продовжити розмову. І це вловив Михайло.

— Ви обірвали свою думку, панотче. Хотіли щось додати? — питально глянув на Ковача.

— Не сердься, що зачіпаю болючі точки твоєї душі. Але знаю тебе від сповитку, хрестив у святій церкві із сподіванням, що отець на старість буде мати радість… І тепер мені страшезно кортить дізнатися, чим будеш займатися там, вдома, біля вітця? — і Ковач знову погладив себе по лисині.

На цей раз Михайлові здалося, що ґуля на тім’ї панотця за час бесіди значно виросла.

«Ні, я таки прострелю її, — подумав. — Звідки тільки в мене взялося це божевільне жадання? Чому я раніше, коли зустрівся з ним на дзвіниці, не помітив цієї триклятої ґулі?..»

— Неспроста ви так довго, отче, мнулися, — сказав Михайло, зборюючи нагальне бажання полізти в кишеню за револьвером. — Складне питання задали. Над цим ще не замислювався. Але, коли по правді, як спитали, так вам і відповім. Будь моя воля, пішов би орати землю і хліб вирощувати. А ще обсадив би Віщунку садами. І такими садами, аби не мали собі рівних на землі. Заселив би їх птахами, квітами.

— Навіть квітами? — звів брови Ковач. — Це дуже цікаво і вельми дивно.

— А що, панотче, ви мусили б знати, вбивці, як це не дивно, — дуже сентиментальний народ. Я був свідком, як німецький полковник, прекрасний знавець класичної музики, розстріляв циганську сім’ю — дванадцятеро дітей і двох дорослих. І тільки задля того, щоб повправлятися у влучності стрільби. Це трапилося вранці, а під вечір партизани підірвали його автомашину разом із шофером. У ній, на нещастя, в той час знаходилася скрипка полковника. Дорогоцінна, старовинна. І ви б побачили, як полковник, плачучи, немов дитина, повзав на колінах, визбируючи з уламків автомобіля тріски, що зосталися від скрипки. Досі не можу забути його розпачливий погляд і трагічний голос: «Варвари, нелюди! Вони пустили моє життя під укіс, вбили музику великого Бетховена, Шопена!..» Ну, як вам ця притча? А ви думаєте, вбивці безсердечні. Дивуєтесь із квітів…

— Вбивця і є вбивцею. І немає йому від нашого Господа прощення, — похмуро промовив панотець.

— Як ви сказали? — нахилився ближче Михайло. — Вашого Бога? А що у нас, убивць, є свій Бог? Так я зрозумів? Ваш Бог праведний, наш — убивця, у жебраків — жебрак, у нещасних — каліка, у багатих — мільйонер?

— Не лукав, сину, ой не лукав у моїй хаті. Господь один на небесі, святив би ся…

— А іменем котрого Бога ви благословляли нас на війну проти руських? — злорадно запитав Михайло.

— Дивлюся, сину, на тебе і не можу збагнути, як в одній плоті могли зжитися такий страшний диявол і людина? — із гіркотою сказав панотець. — Оце загадка для філософів.

— А ви скажіть мені, панотче, що таке філософія?

— В мирську суєту не вмішуюся. Ось ти вчився на філософа, тобі видніше.

— Все правильно. Тому і відповім: філософія — це самовиправдання. І народилася вона тоді, коли людина захотіла спокутувати свої гріхи. Ось уявіть собі: печерний чоловік вполював звіра. Радий, неборака, щасливий. А тут звідки не візьмися — вигулькнув посеред дороги ще один чоловік — теж голодний і хоче відняти здобич. Перший, недовго думаючи, вдарив його дубинкою по голові — і вбив. Тут стало совісно печерному чоловікові: як-не-як, одноплемінника прикінчив. Сів собі біля трупа звіра і трупа людини й почав тяжко роздумувати: я вбив собі подібного, але коли б цього не вчинив, він згубив би мене і заволодів їжею, а на мене в печері чекає жінка з голодними дітьми. І коли б я не повернувся, загинули б вони голодною смертю. Тому я діяв правильно. І тут чоловік скинув на плечі важку тушу і з легким серцем подибав додому… Ось так починалася філософія. А далі…

— Ти хочеш тепер, аби я знайшов виправдання твоїм вчинкам, висповідав і замолив твої гріхи? — спитав панотець.

— Перестаньте! Чуєте, перестаньте! — розпачливо закричала Агнеса і заплакала.

Встала із-за столу і, заламуючи пальці, почала нервово ходити по кімнаті.

— Я благаю, будьте людьми хоч ці кілька годин, що даровано нам бути разом.

Панотець запитливо глянув на Михайла, а тому знову здалося, що ґуля на лисому тім’ї Ковача катастрофічно росте.

«Клянусь чим завгодно, — подумав Михайло, — аби це сталося там, на дзвіниці, коли ми зустрілися вперше, я, не роздумуючи, вліпив би йому всю обойму. Але це, либонь, зроблю й зараз. Боже, поможи, щоб не наробив дурниць, — відведи це божевільне бажання. Звідкіля ж воно взялося і чому мене так мучить?»