Помилуй і прости. Роман-покаяння
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-580-502-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Помилуй і прости. Роман-покаяння». Краткое содержание книги:
І на останньому своєму рубежі він зі страхом і каяттям дивиться в очі скоєним гріхам…
Дід тремтячими пальцями підкрутив гніт, обернувся, став перед ним і підняв голову.
— Давай обнімемося, — мовив тихо, — як-не-як, чотири літечка не виділися.
І, не дожидаючись відповіді, ткнувся обличчям стрийкові у груди, обняв за плечі.
«Гей, гей, подав, знидів старий, геть немічний став, як мороз посивів. Сохне, невмолимо сохне коріння роду, то й дерево невідворотно трухлявіє. А моцний же був, як дуб. Одним плечем гору міг підважити», — оглядаючи батька, подумав з гіркотою син, і болючі сльозини, що вибігли з його очей, миттю сховались у чорній щетині. І зринув цей щем із серця не так із жалю до батька, як за тим прекрасним часом, коли старий чувся в незборимій силі, твердо і міцно стояв на ногах, а перед сином світили такі заманливі голубі овиди.
— Що, неборе, роздягайся, сідай за стіл, — сказав дід і застелив рядном вікно.
Стрийко зняв кітель, кинув його на ліжко. Автомат поклав на стіл і сів, втомлено випроставши руки. Дід тим часом добув із скрині гранчасту пляшку сливовиці, нарізав сала, хліба і все дбайливо розклав перед сином. Сам присів скраєчку і непевними руками розілляв горілку в маленькі погарчики.
— То що, за зустріч, Михайле! — підняв келишок дід.
— Бодай би її ніколи не було? — запитливо глянув той.
— Так, правду маєш, — відповів знічено дід і аж зсутулився.
— Вірю у вашу чесність, няню, — сказав стрийко Михайло і криво всміхнувся. — Літа он скрутили вас у баранячий ріг, але свою правду несете міцно. Раз так, то й так!
Стрийко піднявся, взяв із лавиці горня, набулькав у нього сливовиці і під один подих опорожнив.
— Отже, за зустріч! — вдарив горням об стіл.
Дід аж здригнувся від металевого зойку.
Стрийко Михайло обтер рукавом губи і запалив цигарку.
— Не чекали вже на мене? — спитав байдуже.
— Бог мені свідок — не чекав і в помислах уже не ждав, — щиро зізнався дід. — На Івана, Семена, Петра, Іллю в один місяць отримав похоронки. Усі на Дону погріли кров’ю сніг. А від тебе жодної вістки за стільки літ. Говорили, що і ти там воював, — підняв зацікавлені очі дід.
— Бодай і не згадувати, — махнув стрийко Михайло рукою і знов наповнив горня.
— Ох і кріпко вам дали руські під сраку, коли тільки за один місяць наших чотирьох… Та й ти, певне, втікаючи, ледве зберіг під пахвою свою голову, — криво оскалився дід. — Воя-а-аки вош-ш-ш-ливі, — протягнув презирливо і зле сплюнув.
— Не вам судити, — грюкнув кулаком стрийко Михайло. — Ви ж із паном превелебним Ковачем благословляли нас на святу бійню супроти комуністів! Не ви справляли молебні, не ви дзвонили у дзвони за нашу перемогу? А тепер уже судите? — люто напитував стрийко. — Легко ж, ай як легко махати кулачищами після бійки, та ще й за чужою спиною.
— Було, було, та й під воду спливло, — забубнів сердито дід. — Може, я вже й прозрів. Он руські скоро рік тут, а мені від того не стало гірше…
— Виколоти, головешкою розпеченою випалити б очі тому волові, котрий прозріває тільки тоді, коли на нього вже ніж точать, — засміявся холодно стрийко Михайло й спорожнив друге горня.
Дід і собі пригубив келишок.
— Ех, сину… Поки що не в раю і не в пеклі зустрілись з тобою, а на землі грішній, то й позабудьмо давнє, поговоримо про діла земні, — мовив задумливо старий. — Відколи отримав похоронки, зовсім підкосилися ноги. Хвала Богу, що мати цього не діждалась. Жодного разу не пустив сльози, зате все довкола мене плаче. І сни такі — ліпше б їх не бачити.
— Мені б хоч раз їх увидіти. Ви ж говорили і віруєте, що по смерті людина вселяється у різне там зілля, трави, тварини і в їх подобі приходить у сон ближніх. До біса цікаво вздріти у вашому сні себе, — не втримав гіркоти стрийко.
— Правду мовиш, сину, — не вловивши тої гіркоти, зітхнув старий. — От Іван. Той завжди виростає в моєму сні пшеничкою — тучною, благородною. Семен, як пам’ятаєш, любив співати — красний голос мав. Тепер кожної ночі наспівує мені. Іду ніби нашим полем, а маленький птах весь час норовить сісти на плечі і заливається дзвінким співом. І голос у птиці — Семенів. А Петро чомусь уночі в квітучу акацію одягається. Роки йдуть, а дерево цвіте й цвіте і ніяк не вгамується. Не раз пробую хоч одне біле гроно зірвати — так обколюся, що коли навіть прокинуся, то кров ще й далі продовжує цебеніти з обідраних рук. А Ілля…
— А я! Я! Я ким вам снився?! — знетерпеливився стрийко Михайло.
— Ти?.. Вовком! От приповзеш кожної ночі під вікно і виєш. Так страшно виводиш, неборе, що й хотів би тобі відчинити, але серце враз льодом береться, та ще й інеєм обростає. А ти виєш на все село, доки перші півні не заспівають. І тоді чується тяжкий схлип, і зникаєш. На тому місці, під вікном, куди ніби приходиш кожної ночі, земля наче випалена. По всьому двору росте така красна зелена травичка — очі не можуть нарадуватися. А ось під вікном, на твоєму місці, земля уже чотири годочки як оніміла — пуста, наче безплідна жінка.
— Віщі сни маєте, няню, — втупився захмелілим поглядом у свої руки стрийко. — За братів не знаю, а я дійсно чотири роки тікав пораненим вовком. Палив, убивав і тікав, доки не втрапив у капкан на Балатоні.
— На Балатоні? — підвів брови дід. — Торік, влітку, туди виїхав пан превелебний Ковач із дочкою. Ти ж, подейкували, розуму лишався від Агнеси. Та й вона не вельми відфиркувалася. Я, правду казати, у найсолодших думках видів вас обох разом. Хотів чи не хотів пан превелебний, а мусив би найтучніший шмат поля бехнути на ваш стіл, на наше моцне коріння. Ех, сарака, сарака… Де його тепер душа спочиває?.. — зітхнув дід.
— У раю, — відповів понуро стрийко. — Земному раю, — уточнив. — Я знайшов їх випадком в одному селі — зовсім недалеко від Балатону. Вони незле влаштувалися. Найкращий кам’яний дім — то пана превелебного. Після того як нас розбили, я довго ховався по лісах, запустілих обійстях, доки випадком не зустрівся із Ковачем на закинутій дзвіниці. І хоч вона була не дуже висока, пан превелебний, скажу вам чесно, був уже близько від небес. Чудом упізнав його і не натиснув на курок. Я пробув у них кілька місяців…
Стрийко урвав оповідь, потер стомлене обличчя й почав від чогось відмахуватися. На нього, видно, спливли спогади, яких він не хотів, але вони насувались вперто, невмолимо… І він уже сидів не в дідовій хаті, а в кам’яному особняку панотця Ковача на березі Балатону…
…Із величезного вікна вітальні він спостерігав, як у золоті води озера, наче цнотлива молода селянка, повільно увіходить сонце. Його промені, відбиті хвилями, переливалися на доріжках осіннього саду, і гнідий кінь старанно випасав їх останки в молоденькій траві, що знову буйно пішла в ріст після незвично теплих осінніх дощів. У глибині з котрогось дерева, відживши свій вік, зірвалося і глухо впало на землю яблуко. Кінь нашорошився, хвилину-дві постриг вухами і, витягнувши шию, протяжно заіржав. Глибокий, трубний голос сколихнув зіпрілу осінню тишу, прорвався крізь міцно сплетені конари дерев, виплеснувся в небо і лунко покотився золотими водами Балатону. Щось далеке, тужливе і до болю рідне для Михайла пролунало в осінньому плачі коня. Будь він птахом, цей одинокий голос достеменно прозвучав би для нього як клич: пора збиратися і летіти в теплі вітцівські краї. І, не роздумуючи жодної хвильки, піднявся б у небеса й полетів безупинно, безповоротно…
Подзвонюючи кришталевими келихами, у вітальню увійшла Агнеса із срібною тацею на простягнутій руці. У довгому платті з чорного бархату, висока, струнка, з гладко зачесаним і зібраним на потилиці в тугий вузол жовтуватим волоссям, вона була печальна і тиха, як балатонська осінь. Розклавши на столі посуд, глянула на Михайла і якось боязко спитала:
— Будемо, мабуть, сідати?
— Давай, — відповів Михайло. — Вже вечір, а мені ще далека дорога.