Правила гри. Частина перша

Крім того, мовчав Данкен. Ця зміна була настільки незвичайною, що я навіть не знав, чи радіти мені. Коли такі люди мовчать, чекай чогось неприємного. А мені зараз тільки цього й бракувало, — начебто все, що відбувалося, було дуже приємним.

Журналіст сидів ліворуч від мене і дивився у мій бік. Я подумки намагався розібратися: що не так? Одягнувся надто яскраво? Здається, ні. І не та це людина, яка витріщатиметься на сусіда через незвичне вбрання.

Я оглянувся, неабияк роздратований тим поглядом, і збирався сказати щось різке та в’їдливе, коли журналіст перелякано виставив уперед руки й прошепотів:

— Мовчіть!

— Що?

— Благаю, мовчіть! — повторив він, пильно дивлячись мені в очі. Якщо Данкен прагнув, аби я відчув усю серйозність сказаного, він свого досяг. Я прикусив язика і слухав. — Мовчіть, я все поясню. Тільки-но вийдемо звідси — поясню. Але мовчіть, благаю вас!

Схоже, він зациклився, — спало на думку, але я промовчав.

— Зараз полудень, панове, — повідомив, піднімаючись із кам’яного трона, Мугід. — Є час, аби відпочити й ознайомитися з вежею, якщо забажаєте.

— Можна запитання? — це сухорлявий невеличкий чоловічок, схожий на старенького академіка (так, певно, і є).

— Слухаю, пане Чрагене, — гречно озвався оповідач.

— Чому вчора ми сприймали до пізнього вечора, а сьогодні закінчили раніше? — опонент погладив маленьку борідку, потім хустинкою дбайливо витер спітнілу — аж блищала! — лисину: у кімнатці було надто душно.

— Усе просто. Розумієте, пане Чрагене, кожна оповідь — окрема історія. Її не бажано розривати, це тільки зашкодить. — Цікаво, що він має на увазі і кому «це» може зашкодити? — Тож, іноді сеанси триватимуть півдня, іноді — добу. Все залежить від епізоду, який я оповідатиму, аби всебічно ознайомити з історією ущелини.

— Ще запитання, панове? — оповідач огледів нас.

— Ви казали про знайомство з вежею, — це підвелася Карна. — А що тут є? На що ви порадите подивитися?

— Влучне запитання, — вдоволено кивнув Мугід. — Я не рекомендуватиму нічого конкретного. Ходіть усюди, роздивляйтеся. Звичайно, крім кімнат, куди вхід відвідувачам заборонено.

— А як ми дізнаємося про це? — спитав чоловік похилого віку в діловому костюмі з короткою стрижкою. Цей пан увесь час сидів поруч із жінкою трохи молодшою від нього (певно, дружина).

— Дізнаєтеся, — загадково відповів Мугід.

— Ну що ж… — завагався чоловік.

— Не турбуйтеся, пане Валхіре, — заспокоїв старий. — Вам та пані не загрожує заблукати чи потрапити у потаємне місце, побачивши яке, відразу вмирають. Усе буде гаразд.

Пан Валхір вимушено посміхнувся. Я був вражений: спостерігати три абсолютно різні усмішки за такий короткий час! І на додаток — ще й мовчазний Данкен. Просто день чудасій!

Мугід знову огледів нас, наче вихователь малюків, вирішуючи, чи випускати на прогулянку.