Правила гри. Частина перша
- Автор: Арєнєв Володимир
- Серия: Правила гри #1
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966 7831 53-1
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Правила гри. Частина перша». Краткое содержание книги:
Герой нового роману Володимира Арєнєва провадить небезпечне розслідування дивних подій у замкнутій вежі-музеї, мріючи заробити цим купу грошей та вічну славу Шерлока Холмса.
Класичний сюжет класичного детективу, скажете ви. І помилитеся, бо раптом побачите перед собою епічний роман-фентезі, а потім — трилер. І відірватися від цієї гримучої суміші жанрів — марні сподівання. Палацові інтриги, тіні давніх богів, занепад династії Пресвітлих, війна та кров…
Хочете дізнатися, хто диктує правила цієї гри? Читайте! А ми гарантуємо, що результат перевершить усі ваші сподівання!
— Ну що?
Я знизав плечима:
— Не знаю. Ви впевнені у тому…
Дурниці. Звичайно, він упевнений.
— Можливо, це діє лише на мене? — припустив журналіст.
Я здригнувся від пронизливого подиху вітру:
— Навряд. Навряд чи це взагалі відбувалося насправді.
Данкен зітхнув:
— Не вірите.
— Вірю. І все-таки — цього не може бути.
— Якщо бажаєте, давайте перевіримо, — запропонував він з ледь помітним тремтінням у голосі.
— На кому? — поцікавився я. — Й навіщо?
Останнє зрозуміло. Але на кому?
— Гаразд, — кивнув Данкен. Він став поруч зі мною біля парапету і перехилився, наче його нудило. Та, певно, так і було. — Гаразд. Що пропонуєте ви?
— Не знаю, — відповів я після тривалої мовчанки. — Давайте зачекаємо і подивимося.
— На що?! — вибухнув він. — На що подивимося?!
— Не знаю, — схоже, я сьогодні був абсолютно не оригінальним. — Ходімо краще до приміщення, поки не перетворилися на крижані статуї. Раптом у Мугіда немає криголамів?
Данкен обернувся, і коли наші погляди на мить зустрілися, в його очах я помітив переляк. Цікаво, що відбилося у моїх?..
Усередині було тепло та порожньо, лише луна далеких голосів блукала десь високо, аж під дахом. Треба було йти до свого номеру і зайнятися тим, задля чого я приїхав, але після розмови з журналістом працювати не хотілося. А хотілося пройтися та обміркувати те, що сталося за останні дні.
Журналіст пішов до столу надолужувати пропущене, а я почав тинятися, розглядаючи гобелени та прислухаючись до голосів нагорі. Хтось захоплено вигукував: «Погляньте, ви лише погляньте на це!», інші підхоплювали: «Яка краса!». Перший голос, схоже, належав фарбованій товстулі, інших я не впізнав. Карни, здається, серед них не було. Шкода. Вона — єдина людина, чиєї компанії я б не зміг позбутися, якби ми зустрілися. А мені потрібна самотність, аби розкласти все по поличках.
Я вештався першим поверхом та розмірковував над словами Мугіда. Що він мав на увазі? Подібні речі не говорять просто так, та й старий не схожий на людей, схильних до містифікацій. Хоча… Як правило, містифікатори і не справляють враження, ніби вони — вони. У цьому й сенс.
Якщо поведінка Мугіда турбувала мене, то розповідь Данкена викликала подив. Що ж відбувається? Хінег попереджав: я не перший, хто отримує завдання. Всі попередні його провалювали. Чому? Сюди посилали людей не з вулиці. Можливо, певним чином впливають оповіді? І Данкен — жертва такого впливу. Скажімо, у його свідомості я — неймовірно, несподівано — набув якостей Пресвітлого: можу голосом змушувати людей коритися моїм наказам. Якщо врахувати, що журналіст був схильний до зустрічі з чимось таємничим і небезпечним…
Все одно — не те!
Єдиний висновок, якого я дійшов: треба спробувати зазирнути у залаштункове життя «Вежі». Тоді зможу з’ясувати, що криється за словами Мугіда… і водночас, якщо вдасться, вирішити проблему з Данкеном. Та не слід забувати про свої безпосередні обов’язки…
Зробивши майже повне коло й оглянувши певну кількість гобеленів, я звернув увагу, що нижні краєчки одного з них вільно погойдуються, наче на протязі. Наче за ним двері.
Те, що треба — залаштункове життя «Вежі». Загобеленне.
Я обережно огледівся, аби впевнитися: нікого. Потім підняв гобелен і побачив кам’яні, щільно припасовані двері. На рівні очей було вибито знак: блискавка і навхрест — меч. Колись давно це означало попередження, хоча зараз я не міг пригадати, про що так попереджували. Я вагався мить, потім наліг плечима на двері.
Шансів на те, що вони не замкнені — жодного. Але було саме так! Я сприйняв це як знамення і прослизнув туди.
Двері відкривалися всередину, тож я не зачиняв їх. Ззовні не помітно, а туди, де я опинився, завдяки відчиненим дверям проникало трішки світла — досить, аби зорієнтуватися.
Я знаходився у просторому приміщенні з високою стелею. Намацавши кишеньковий ліхтарик, відрегулював промінь світла: зробив тоншим та довшим. Не хотілося, аби помітили.
Промінь висвітив залу, підлогу якої вкривали великі плити, а стіни та стелю витесали із каменя. У цьому не було нічого дивного, оскільки я знаходився в тій частині вежі, яка прилягала до скелі. Зі стелі звисало павутиння, а у щілинах між плитами сновигали стоноги і ще якісь дрібні тварюки. Тільки-но я увімкнув ліхтарик, вони квапливо сховалися по своїх притулках і лише обережно ворушили вусиками — це утворювало величезні химерні тіні. У дальньому кутку сполохано заметушилася миша, потім шмигонула у дірку й причаїлася.