Правила гри. Частина перша
- Автор: Арєнєв Володимир
- Серия: Правила гри #1
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966 7831 53-1
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Правила гри. Частина перша». Краткое содержание книги:
Герой нового роману Володимира Арєнєва провадить небезпечне розслідування дивних подій у замкнутій вежі-музеї, мріючи заробити цим купу грошей та вічну славу Шерлока Холмса.
Класичний сюжет класичного детективу, скажете ви. І помилитеся, бо раптом побачите перед собою епічний роман-фентезі, а потім — трилер. І відірватися від цієї гримучої суміші жанрів — марні сподівання. Палацові інтриги, тіні давніх богів, занепад династії Пресвітлих, війна та кров…
Хочете дізнатися, хто диктує правила цієї гри? Читайте! А ми гарантуємо, що результат перевершить усі ваші сподівання!
— Ні! — прогарчав я, шаленіючи. — Я не якийсь там розтриклятий Пресвітлий з даром читання думок і не розумію того, про що не кажуть відверто й навіть думати бояться! Ви псих, Данкене, просто людина з надмірною фантазією, людина, яка понавигадувала нісенітниць і намагається сховатися від них, розповідаючи про це іншим! Боги, вам що, мало оповідей?! Навіщо нагнітати й так тяжку атмосферу?! Невже задля того, аби потім написати крутий «репортаж із проклятої вежі»?
— Ось! — вигукнув він, диригуючи виделкою на небезпечній відстані від моїх очей. — Ви щойно зізналися.
— У чому я зізнався, скажіть на милість?!
— Що тут тяжка атмосфера, — виголосив він, уп’явшись похмурим поглядом. — І тепер вам не відмовитися від цих слів.
Тоді я зробив, певно, єдине, що могло б збити його з пантелику. Я розреготався. Я реготав довго, не звертаючи уваги ні на його здивовану фізіономію, ні на обережні погляди служників. А нареготавшись, поплескав його по плечу і підвівся:
— Мені немає від чого відмовлятися. Якщо хочете, якщо вам буде легше, — я готовий тисячу разів повторити: «Тут тяжка атмосфера». Задоволені, друже? Сподіваюся, бо більше не в змозі нічим зарадити. Бажаю приємно провести час, сподіваюся, за сніданком не побачимося.
З цими словами я повернувся та вийшов геть. Божевільний день — і гідне його завершення.
У кімнаті було нестерпно холодно. Коли я виходив, забув закрити вікно, нічне повітря проникло всередину, вихолодивши простирадла й ковдру. Та це на краще: страшенно кортіло лягти й заснути, але спати було ще рано, і прохолода допомогла прийти до тями, зосередитися.
Я витяг із сумки диктофона і взявся до роботи. Окрім того, треба було зробити декілька ескізів, поки зображення тримаються в пам’яті. Чомусь здавалося, що попереду на мене чекають важкенькі днини з мінімумом вільного часу, а за такого розкладу, те, що не фіксуєш відразу, як правило, швидко і незворотньо забувається.
Скінчивши роботу, я загасив світло і заліз під ковдру. Звичайно, треба обміркувати все, що сталося сьогодні після оповіді, й серйозно, — але сил уже не лишилося. Я міг тільки сподіватися, що у моєму сні не буде чорних пелюсток і божевільних журналістів. Утім, якби треба було вибирати між ними, я, напевно, обрав би пелюстки.
ДЕНЬ ДРУГИЙ
…Коли я спустився до Великої зали, то із задоволенням помітив: за столом зібралися не всі. Данкена, скажімо, немає. Дрібниця, а приємно. Певно, хропе, мов байбак, після вчорашніх відвертостей. Мабуть, ще й напився, як свиня.
Я сів на стілець з левиними лапами замість ніжок і всміхнувся до Карни:
— Привіт! Як спалося?
Вона мило відповіла:
— Дякую, не дуже. У цих кімнатах або ж надто душно, або дрижаки хапають. Вчора мерзла під ковдрами, а сьогодні — навпаки. Здається, частково у цьому винна вчорашня оповідь.
— Можливо, — погодився я, накладаючи салат. — Пам’ятаєте, як відразу всім закортіло пити?
— Правильно. Я тоді ще здивувалася, а згодом забула — стільки вражень!
— Так, — кивнув я, — вражень аж надто багато.
І все-таки, куди подівся журналіст?..
Виявилося, Данкен чекав нас унизу, біля гобеленів, і виглядав так, наче його гепнули по голові чимось важким. Помітивши нас, нервово здригнувся, завмер, потім нерішуче ступив назустріч шановному панству.
— Доброго ранку, добродію, — привітав його Мугід. — Ви вирішили сьогодні не снідати?
— Так, — пролепетав той, червоніючи, наче цнотливиця, яку піймали за спогляданням певних розділів медичної енциклопедії. — Вирішив.
Ніколи б і гадки не мав, що цей проноза вміє червоніти, але не вірити власним очам не було жодних підстав.
Усі ввійшли до кімнатки і розташувалися, де й учора. Данкен при цьому сидів, відсунувшись від мене так далеко, як тільки зміг, і постійно зиркав у мій бік. Здається, він остаточно з’їхав з глузду.
— Розпочнемо, панове, — вимовив Мугід, вмощуючись у кам’яне крісло. — Чи всі почуваються добре, чи готові сприймати?
Ми підтвердили, і він…
ОПОВІДЬ ДРУГА
— Він прийшов уже давно, Пресвітлий. Просто ніхто не наважувався вас будити.
Талігхіл нетерпляче зітхнув і похитав головою. Ясна річ, вони «не наважувалися його будити»! Раф-аль-Мон вже бозна-скільки чекає, а вони «не наважувалися будити»!
Принц енергійно відкинув край ковдри.
— Накажіть, аби накрили стіл і запросили пана Раф-аль-Мона поснідати зі мною.
Він збіг сходами, відчуваючи, як нестерпно кортить зайнятися махтасом. Гра вже була десь тут, і принцеві хотілося негайно взятися за неї.