Пожежник

Гарпер простувала ледь видимою стежкою попід захмареним небом.

Хоч би куди вона повернула голову, обличчя обдавало снігом. Довкола нуртував вітер. Затріщало дерево. Дошки в неї під ногами хиталися й гнулися, через що рухатися вперед доводилося поволі, щоб не поточитися й не впасти.

Коли Будинок з чорною зорею зник позаду, вона й далі прямувала крізь морозну темряву, у якій пахкотіло сосною. За якісь двісті кроків вона натрапить на доріжку, яке звиватиметься униз, до галькового пляжу та пірсу. Гарпер змогла б перетнути воду хвилин за десять, сказати Джону, що вони вирушать до карети швидкої вже завтра, розповісти йому...

Крізь сосни, праворуч від неї, пробігла дитина, мерехтлива постать у тінях. Вона повернула голову, щоб роздивитись як слід, і побачила, що ніяка то не дитина, а лише завиток снігу, котрий вітер ганяв між дерев.

Бух!

Сніжка влучила їй у голову, та сповна відчула вона це, лише ступивши ще два кроки. Саме стільки часу їй знадобилося, щоб зрозуміти, що сталося. Гарпер не усвідомлювала, що її хилить убік чи що праве коліно підгинається, аж поки не повалилася навколішки у сніг.

Краєм ока жінка помітила якийсь розмитий рух і вчасно здійняла лікоть, у який тієї ж миті влучила наступна сніжка. Від удару рука заніміла. Болючий шок розтікся від ліктя до кисті. Сніжка розкришилася, тільки-но влучила в неї, і на сніг викотився поцяткований білий камінець, який щільно втрамбували досередини.

З-за дерев, обабіч од неї, давлячись від сміху, вистрибували дівчачі постаті. Гарпер здалося, що вона побачила сніжку, яка летіла їй у живіт, тож одразу опустила руки, щоб його прикрити, натомість діставши удар у зашийок — різкий гострий поштрик, за яким ішло оніміння.

Вони кружляли довкола.

Волога у неї в очах готова була обернутися на лід, замерзнути на місці. Біляві обличчя довкола були суворі й бездушні, наче на неї напали манекени з супермаркету.

Одна з постатей підбігла до неї ззаду і штовхнула. Гарпер завалилася на бік.

— Дівчата, прошу, обережніше, — промовила вона. — Я вагітна. Я не чинитиму опору.

— Відбіли, відбіли! — проспівав чийсь голосок, до болю схожий на Емілі Вотерман.

Хтось ухопив пасмо її волосся обтягнутою рукавицею рукою, загріб жменю снігу іншою і втер його Гарпер в обличчя. Дівча зойкнуло від сміху.

Коли Гарпер зморгнула сніг, перед нею навколішках стояв Тиріон Ланістер з «Гри престолів». Він поглядав на неї сповненими недовіри порожніми очима: дешева пластикова маска. Він... ні, вона — за маскою ховалася дівчина — простягнула руку, долонею догори. На ній лежав плаский білий камінчик.

— Їж, — пролунав з-під маски голос. — Їж, суко.

— Змусь її з’їсти, — мовила інша дівчина.

— Їж, їж, їж! — заволали дівчата.

Гарпер лежала на боці в снігу, однієї рукою прикриваючи опуклий живіт, притиснувши іншу всім тілом. Дівчина, котра тримала її волосся, смикнула. Тоді смикнула сильніше.

Гарпер розтулила рота і тримала його роззявленим, наче дитина, якій лікар оглядає мигдалини. Тиріон Ланістер запхнув досередини камінь: холодний плаский тягар.