Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Такий погляд на польсько-українські стосунки під час війни домінує серед українських науковців, тим паче, гадаю, він також неофіційно визначає курс державної історичної політики.

З дедалі більшою радикалізацією поглядів на спільне минуле ми маємо також справу на польському боці, де щоразу ширше визнання громадської думки здобувають інтерпретації конфлікту, створені так званими націоналістично-кресовими середовищами, які мають підтримку частини істориків і журналістів. Згідно з цією версією мало не єдиною причиною діяльності ОУН-Б і УПА слід визнати ідеологію інтегрального націоналізму, яка передбачала створення етнічно гомогенної української держави. Антипольські акції на Волині та в Східній Галичині були, отож, зумовлені бажанням втілити в життя цю ідеологію її фанатичними послідовниками — відчуженими соціально та приналежними до маргінесу українського суспільства. Край геноцидові поклала тільки операція «Вісла» — цілком зрозуміла та виправдана, так само, як і попередні, аж ніяк не систематичні випадки польської відплати. Прихильники цієї інтерпретації легковажать вплив політики II Республіки на погляди українців, бо вважають, що «коли навіть і траплялися» якісь випадки дискримінації українців, то «були чимось маргінальним». Вони також переконані, що антипольські дії УПА на Волині та в Східній Галичині слід порівнювати зі злочинами, скоєними нацистською Німеччиною та Радянським Союзом. Вони були «третім геноцидом», який навіть «перевищує» геноцидні ініціативи нацистів і комуністів. У зв’язку з цим кожен випадок використання визначення на зразок «конфлікт» чи «антипольська акція» є релятивізацією злочинів, скоєних українськими партизанами, і єдиним прийнятним терміном, який повинен і може бути присутнім у науковому та громадському дискурсі, є геноцид.

Відтак очевидно, що в питанні оцінки тогочасних історичних подій поляки та українці посідають дві майже абсолютно протилежні позиції. Причому, і з одного, і з іншого боку, ми маємо справу зі спрощенням дійсності. Неважко зауважити, що українська інтерпретація тогочасних подій була сконструйована таким чином, щоб уникнути однозначної оцінки бандерівських починань. Наголошування боротьби з АК створює враження, що на Волині та в Східній Галичині дійшло до рівнозначної партизанської війни, а пацифікацій зазнавали тільки села, які боронили сильні збройні формування. Хоча українські дослідники визнають, що внаслідок дій УПА постраждало невинне польське населення, проте одразу ж цю інформацію вони урівноважують словами про вбивства невинних українців. Крім того, оскільки польська влада була такою непоступливою супроти українців, то поляки, властиво, лише дорого заплатили за власну політику. Таким чином, не лише ставляться на один рівень дії АК й УПА, а й, що значно важливіше, спотворюється характер подій на Волині та в Східній Галичині. Прецінь, зі сконструйованого подібним чином наративу український читач жодною мірою не зорієнтується, що то УПА проводила організовану в жаских масштабах і навдивовижу криваву, геноцидну етнічну чистку.