Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Окремою проблемою є оцінка операції «Вісла». Всупереч поширеному в Польщі поглядові, здійснення цілковитого переселення людності не було конечним для знищення підпілля. Якщо військам вдалося ліквідувати загони польських партизанів на Білосточчині, в Мазовії чи на Люблінщині, не вдаючись до такого засобу, то й у випадку ОУН і УПА в цьому не було потреби. Примусові виселення проводили не тому, що вони були єдиним способом ліквідації УПА, а тому, що їх було найпростіше та найлегше здійснити. Той факт, що під час цієї операції постраждали тисячі невинних людей, для сталінської влади, яка регулярно вдавалася до терору проти власного суспільства, не мав жодного значення. Ставлення до всіх переселенців як до потенційних співробітників підпілля було очевидним застосуванням колективної відповідальності. Тут навіть не йдеться про позбавлення сімей депортованих усього їхнього майна, бо ці втрати в той чи інший спосіб їм намагалися компенсувати на західних і північних землях (і в зв’язку з цим вимоги повернути колишні господарства не лише складні для втілення, а й дискусійні — звісно, за винятком тих, хто відмовилися прийняти допомогу від держави), але про обмеження фундаментального людського права на вибір місця проживання та супутню виселенням атмосферу терору й залякування. Той факт, що примусові депортації відбулися на підставі рішення Політбюро ПРП, дає повне право визнати операцію «Вісла» щонайменше типовим комуністичним злочином (згідно з визначенням у Законі про ІНП).

Та можливо, що ми усе ж маємо справу зі значно серйознішою справою. Досі невирішеним залишається питання про те, чи комуністи, розселяючи українців на західних землях, прагнули тільки запобігти відродженню підпілля, а чи намагалися таким чином також призвести до їх денаціоналізації. Щонайменше ймовірною здається теза, що в 1947–1952 роках ті, хто правив Польщею, прагнучи створити етнічно гомогенну країну, вирішили примусово полонізувати в тому числі й українську меншину. Хоча виселення не були потрібні для знищення УПА, саме діяльність українського підпілля переконала діячів ПРП, що без переміщення людності в Польщі залишиться певна група людей, які вважають себе українцями та лемками. Розселяючи їх по всій країні, комуністи хотіли призвести до відмови цих людей — рано чи пізно — від їхньої етнічної ідентичності. Погодившись із цим припущенням, можна втямити доцільність здійснення таких значних переселень цивільного населення, які охоплювали десятки тисяч осіб, часто цілком очевидним чином не пов’язаних із партизанами, а іноді й прихильних до влади. Операцію національної асиміляції українців і лемків завбачливо «сховали» за протипартизанськими заходами, щоб отримати на неї згоду суспільства. Останнє завдання їм полегшував той факт, що про потребу політики етнічної асиміляції супроти меншин вже давно відверто говорили діячі партії ендеків. Якщо ця гіпотеза слушна, то ми маємо справу зі спробою вчинення членами ПРП так званого етноциду — термін цей стосується тих випадків, «коли якась група зникає культурно та мовно, без наявності масового знищення, а лише в результаті «цивілізаційного варварства»»[370].