Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Тепер уже вся увага Віллетта буда прикута до того жахливого смороду і моторошному ґвалту. У величній залі з колонами вони відчувалися чіткіше, ніж деінде, проте навіть у цьому глибинному світі підземних таємниць здавалося, що звуки й запахи линуть звідкись знизу. Перш ніж серед темних відгалужень шукати сходи, які б вели ще глибше під землю, доктор посвітив ліхтариком на мощену каменем підлогу. Плити лежали нещільно, і поміж ними з різними інтервалами розташовувалися однакові камені, безладно подірявлені дрібними отворами, а в одному місці на підлозі валялася недбало покинута драбина. Хоч як дивно, та саме від цієї драбини найдужче відгонило тим гидким смородом, яким, здавалося, просякло все навколо. Поки Віллетт отак проходжувався кімнатою, він збагнув, що і сморід, і звук найдужче відчуваються саме біля тих ніздрюватих плит, тож це можуть бути якісь люки, за якими ховаються проходи до ще глибших надр жаху. Присівши біля однієї з них, він спробував її підняти і виявив, що, доклавши величезних зусиль, таки зможе її трохи підважити. У відповідь на його спроби звуки знизу стали гучнішими, а сам доктор, піднімаючи важку каменюку, тремтів усім тілом. З глибин вирвався невимовний сморід, і Вілетт, відкинувши плиту і спрямувавши промінь ліхтарика у зяючу моторошною чорнотою діру, відчув, як небезпечно запаморочилася його голова.

Якщо Віллетт сподівався побачити тут сходи, якими можна буде спуститися просто в безодню всеохопної мерзоти, його спіткало розчарування; у хвилях пекельного смороду та надламного вищання він бачив лише обкладене цеглою жерло колодязя, діаметром приблизно півярда, всередині ж не було не те що драбини, але й взагалі нічого, придатного для спуску. Коли він присвітив униз, виття раптом урвалось, поступившись місцем якимсь жахливим схлипуванням, яким акомпанувало шкряботіння і хлюпаючі удари. Дослідник здригнувся, остерігаючись навіть припускати, що за бридка химородина може чаїтися в тій прірві, проте зібрав-таки волю в кулак і зазирнув до грубо обтесаної шахти колодязя: він улігся долілиць і опустив ліхтарик на всю довжину руки, щоб розгледіти те, що там, унизу. Якусь мить він не міг розібрати нічого, окрім слизьких, замшілих цегляних стін, які спускалися вниз, в гущавину майже відчутних на дотик гидомирних міазмів і відразливого шалу; а тоді побачив, як на глибині двадцяти-двадцяти п’яти футів дном вузької шахти незграбно і оскаженіло вистрибує щось темне. Ліхтар затремтів у руці Віллетта, але він змусив себе знову глянути униз і побачив, що, либонь, ця істота ув’язнена у темряві цього неприродного колодязя; молодий Ворд залишив його там конати з голоду ще кілька місяців тому, коли лікарі забрали його з дому, — ба більше, та істота, вочевидь, була тільки однією з багатьох, кинутих до однакових камер під важкими поточеними дірками плитами, які щільно прилягали до підлоги великої обмурованої печери. Хай би що то були за істоти, у своїх тісних камерах вони не могли навіть лягти і постійно звивалися, вищали, вистрибували, марно чекаючи всі ці тижні на свого володаря, який їх покинув напризволяще.