Моральні листи до Луцілія

Сенека вітає свого Луцілія!

Наш Лібераліс нині зажурений звісткою про пожежу, яка знищила Лугдунську колонію(1). Той випадок міг би зворушити будь-кого, не кажучи вже про людину, настільки закохану в рідне місто! Вражений тим нещастям, він шукає в собі сили духу, який, звісно, гартував для того, аби ставити чоло всьому, чого може страшитися людина. А що такого нежданого, майже нечуваного лиха він не передбачав серед тих страхів, то я не дивуюсь: не було досі й подібного прикладу! Не одним містом гуляв вогонь, але ж ні одного не спалив дотла. Навіть там, де ворожа рука піднесла до крівлі смолоскип, полум'я подекуди захлиналось, і хоча його тут же роздмухували, воно рідко пожирало все довкруги з таким завзяттям, що й сокирі вже нічого було рубати. Та й землетрус ніколи не бував аж таким сильним і нищівним, щоб догори дном перевернути геть усе місто. Ніде, врешті, не було такої ненажерливої пожежі, щоб для наступної не лишилося живої скіпки. А тут за одну ніч пішло з димом стільки прекрасних будівель, кожна з яких могла б стати гордістю будь-якого міста! Серед найспокійнішого миру трапилось таке, чого й під час війни звичайно не бояться. Хто б міг повірити? Нині, коли й меча ніхто не добуває з піхов, коли над усім світом запанував незворушний спокій, нині доводиться розпитувати, де Лугдун, перлина Галлії! Досі, коли доля мала вдарити всіх загалом, то перед тим дозволяла їм принаймні боятись того удару, якого мають зазнати. Нема такої величі, якій не дано було б часу для падіння. Інша річ тут: по той бік ночі - велике місто, а по цей - пустка. Втім, довше триває моя розповідь про загибель того міста, ніж воно гинуло. Все це похитнуло стійкість нашого Лібераліса, твердого й незламного, коли йдеться про особисті біди. Та й не дивуюсь його потрясінню: неочікуване падає на нас більшим тягарем; небачене додає ваги нещастю, і тим більше страждає кожен смертний, чим більше зчудований лихом, яке його спіткало.

Тому-то ніщо не повинне бути для нас несподіванкою. Все треба перестрівати душею і думати не про те, що звичайно трапляється, а про те, що може трапитися. Хіба є щось таке, чого фортуна, хай лиш їй заманеться, не зітнула б у самому таки розквіті? Хіба є щось таке, на що б вона не нападала, чого б не потрясала тим сильніше, чим яскравіше воно вилискує? Що для неї недосяжне, важке? Не завжди вона налітає на нас однією і тією ж дорогою, не завжди б'є з усієї сили. То вражає нас нашими ж руками, то, задовольняючись власною потугою, винаходить небезпеки без сторонньої допомоги. Нема такої хвилини, коли б не чигала біда: в самих же насолодах зароджуються причини болю. Серед погожого миру здіймається війна і те, що забезпечувало нам спокій, перетворюється на джерело страху: друг стає недругом, приятель - ворогом. Літнє затишшя сколихнеться, бува, такою бурею, якій і зима б позаздрила. Навіть без ворога зазнаємо чимало ворожого нам, а якщо бракує якихось інших причин для нещастя, то їх знаходить у собі сам надмір щастя. Найпоміркова-ніших звалює хвороба, найкремезніших виснажують сухоти, найневинніших досягає кара, найвід-людькуватіших затягує у свій вир заколот. Випадковість перестріває нас усе чимось новим, мовби нагадуючи про свою силу кожному, хто забув про неї. Що споруджено протягом років ціною рясного поту, в чому щедро сприяли безсмертні, те нищить, розпорошує один лише день. А втім, надто багато часу для квапливих бід виділив той, хто їм подав цілу днину: часинки, однієї миті цілком достатньо, аби в прах упали великі держави! Було б якоюсь утіхою в нашій немочі, в нашому житті, якби все загибало так само повільно, як виникає. Та ба! Приріст іде поволі, втрата - стрімголов. Усе хистке - і в приватному, і в суспільному житті. Колесом обертається доля і людей, і міст. Серед найсолодшого спокою зринає жах. Ніщо навкруги не грозить бідою, вона ж налітає, звідки найменше її очікуємо. Держави, які витримали домашні чвари, які й від зовнішніх ударів не здригнулися,- валяться без жодного поштовху. Вкажи мені таку могутність, яка до кінця протривала б у своєму щасті.