Моральні листи до Луцілія

Спершу, вбиваючи клин, рубали кілку деревину(4).

Бо ж тоді будували не з тим, щоб мати в домі пристосовані для багатьох гостей їдальні; не спроваджували валкою возів, під якими здригається вулиця, ні сосон, ані ялиць, щоб на них опирались обтяжені золотом сволоки. Ні! Звичайні рогачі, встромлені з обох боків у землю, підпирали крівлю; спадиста, зладнана із щільно складеного хмизу та галуззя, вона не боялась навіть рясних дощів - вони спливали по ній. Мешкаючи під такими-от крівлями, люди не відали турбот. Солома окривала вільних; нині ж під мармуром та золотом живуть невільники.

Не погоджуюся з Посідонієм ще й у тому, що мудреці начебто повинаходили й всілякі залізні вироби. В такому разі можна твердити, що завдяки мудрецям також

Сітями звірів навчились ловить, а птахів хитромудро

Брати на клей і собак розставляти довкола гущавин .

Але ж усіма тими винаходами людина завдячує своїй хитрості, а не мудрості. Не можу пристати й на те, що мудреці, мовляв, відкрили для нас і залізо, й мідь,- коли розжарена лісовою пожежею земля пролила на поверхню з плитких своїх жил пливку від жару породу. Насправді ж такі речі знаходить той, хто на них ласий. Та й питання про те, що насамперед увійшло в ужиток - молот чи кліщі, не видається мені вже аж таким тонким, як це вважає Посідоній. Одне й друге винайшла людина жвавого й проникливого розуму, але ж не величного, не піднесеного,- як, до речі, й усе інше, чого слід шукати, зігнувшись і втупивши погляд у землю.

Мудрець був невибагливим до харчів. Та й чому б мав бути іншим? Він і нині прагне жити якнайсвобідніше. Як то, скажи, будь добрий, можна захоплюватись водночас і Діогеном, і Дедалом(8)? Котрий з них видається тобі мудрецем? Той, хто винайшов пилку, чи той, хто, побачивши хлопчака, що пив воду із жмені, тут же добув із торбини кухоль і розбив його, так сам себе соромлячи: «Як же я довго, дурень, носив при собі зайвий тягар!», хто, скоцюрбившися, спав у бочці? А кого, врешті, маєш за мудрішого нині: того, хто придумав, як то прихованими від ока трубами виштовхувати височенний струмінь шафранової води, як в одну мить раптом напором води наповнити або спорожнити рукотворні річища, як у їдальні поєднати рухомі платівки штучної стелі(7), щоб раз по раз, тільки-но подадуть нові страви, над головами гостей з'являлися щораз інші видива,- чи того, хто вказує і собі, й іншим, що природа не вимагає від нас нічого ні важкого, ні клопітного, що можемо прожити без мармурника і без коваля, а вдягатися - не їдучи по товар до серійців(8); що можемо мати все необхідне для вжитку, вдовольняючись лише тим, що на поверхні землі, а не в її глибинах? Якби людський рід захотів послухати таку людину, то зрозумів би, що кухар йому не потрібний так само, як вояк. Мудрецями або принаймні подібними до мудреців були ті, хто мало займався своїм тілом. Необхідне вимагає незначної турботи, насолода - рясного поту. Жодні ремісники не знадобляться тобі, коли прислухатимешся до голосу природи: вона не хотіла наших клопотів і до чого змусила нас, від того й забезпечила.- Але ж для голого тіла холод таки нестерпний.- А що? Хіба шкури звірів та інших тварин недостатньо захищають від холоду? Хіба мало таких племен, що вкривають тіло корою дерев? Чи пташиного пір'я не зшивають так, що з нього виходить одежа? Хіба й нині більшість скіфів не зодягається у лисячі та мишачі шкірки, м'які на дотик та непроникні для вітру? - Але ж улітку треба густішою тінню захиститися від сонячного палу.- Ну й що? Хіба давнина не залишила чимало затишних сховів, що поглиблювались чи то під зубом гризького часу, чи з якоїсь іншої причини й стали, врешті, печерами? Хіба ж не сплітали колись ручним способом намету з якоїсь лозини, не обмазували те плетиво дешевою глиною, не пошивали зверху соломою чи хмизняком, та й зимували собі безтурботно, не вважаючи на холодні дощі, що збігали по спадистій крівлі? А ще: хіба не ховаються у землянках сіртські племена, для яких немає іншого укриття від незмірної спеки, ніж сама розпалена сонцем земля? Природа не така вже ворожа до людини, щоб, забезпечивши всіх істот легким життям, лиш їй одній накинути необхідність стількох наук та ремесел. Нічого подібного вона від нас не жадає. Не мусимо в поті чола роздобувати щось таке, без чого нам не прожити. Ми народилися на готовизні, й лише тоді, коли нам приїлося те, що під рукою, ми прирекли себе на труди. Крівля, одежа, помічні для тіла засоби, їжа - все те, що здобувається нині з таким зусиллям, траплялося колись на кожному кроці, було або даровим, або легкодосяжним. Адже міру всьому визначала одна лиш необхідність. Не хто інший - ми самі зробили все це дорогоцінним, незвичайним; ми самі призвели до того, що потрібно стільки й таких вигадливих ремесел, аби здобути те, що нам до смаку. Тим часом природа вдосталь дає нам того, чого домагається. Жага розкошів - це відхід од природи. Та жага щоденно сама себе розпалює, вона розростається впродовж віків і, багата на вигадки, потурає нашим порокам. Попервах їй захотілося зайвого, потім - шкідливого, а насамкінець вона приневолила дух служити тілу - догоджати його хітливості. Всі ті ремесла, від яких у місті такий галас, така метушня, обслуговують наше тіло; колись йому вділяли необхідного як рабові, нині - готують як для вельможі. Ось звідки всі ті майстерні: в одній тчуть, у другій кують, у третій варять пахощі, а там - навчають розніжених танців, а ще десь - переливного, солодкого співу. В минуле відійшла та природна міра, яка обмежувала всі жадання необхідним: ознакою селюцтва й нужди вважається нині бажати стільки, скільки потрібно.