Моральні листи до Луцілія

Всі інші вміння - під її владою. Адже кому підпорядковане життя,- значить, підпорядковане також усе те, що служить для прикрашення життя. Зрештою, вона звернена до блаженства; до нього провадить нас, у тому напрямі торує дороги. Вона вказує, де зло, а де - лише видимість зла; вона звільнює душу від марнославства, дарує їй справжню велич, а пихату, що блиском приховує свою порожність,- загнуздує; вона не дозволяє, щоб ми не бачили різниці між величним та набундюченим; додає нам знання і про всю природу, і про себе саму. Вона пояснює, що таке боги і якими вони є; що таке підземний світ, що таке лари і генії, а що - душі, які стоять на східець нижче від божества; де вони перебувають, чим зайняті, на що спроможні, чого бажають. Ось у що вона посвячує- нас, відкриваючи перед нами не якусь містечкову святиню, а величавий храм усіх богів, якому ймення - всесвіт. І справжній його образ, справжні обрії вона вирізьблює перед нашим духом, бо слабкий зір не може сприйняти такого незрівнянного видовища. Далі вона повертається до початків усіх речей, до вічного розуму, що пронизує все довкруги, до сили, завдяки якій кожна насінина сягає притаманного їй зросту та властивого вигляду. Потім береться за дослідження душі: звідки вона, де вона, як довго триває її життя, на які частини ділиться. Відтак од тілесного переходить до того, що позбавлене тіла, дошукуючись, що таке правда і якими є її докази, а тоді - як розрізняти двозначне у житті та в словах, адже й тут і там правда і брехня - впереміш.

Мудрець, кажу ще раз, не відійшов від тих ремесел, як це видається Посідонієві,- він взагалі не стикався з ними. Він вирішив би, що не варто винаходити те, що не варте вічного використання: не брався б до того, що мусив би колись відкласти. «Анахарсіс(11),- каже Посідоній,- винайшов гончарський круг, на якому ліплять посуд». Потім, оскільки згадку про гончарський круг знайшли в Гомера, помилковими вважають радше ті вірші, ніж сам переказ. Я не перечитиму, що винахідником тієї речі був Анахарсіс, хай так. Та хоч її і винайшов мудрець, але не як мудрець: хіба ж мудреці не роблять чимало речей не як мудреці, а просто як люди? Припустімо, що якийсь мудрець вирізняється прудконогістю: він випередить усіх власне тому, що прудконогий, а не тому, що мудрий. Хотів би я показати Посідонієві склодува, який, дмучи, надає склу найрізноманітніших форм, чого не втне навіть найспритніша рука. А такий спосіб дуття винайдено тоді, коли й мудреця вже не віднайдеш серед людей! «Прийнято вважати,- зазначає Посідоній,- що Демокріт винайшов спосіб укладати кам'яне склепіння, де поступовий його згин з'єднується каменем, що кладеться посередині». А це, скажу, неправда. Адже й до Демокріта не обходилось без мостів та воріт, а зверху вони майже завжди вигнуті. А ще ви забули, що той же Демокріт винайшов спосіб розм'якшувати слонову кістку, а також перетворювати розплавлений камінець у смарагд - так само і в наш час забарвлюють відповідні камінці. Так ось: хай справді все це винайшов мудрець, але винайшов, повторюю, не як мудрець. Хіба ж він не робить чимало такого, що й цілком далека від мудрості людина зробить - не раз те бачимо - і вправніше, й досвідченіше? Запитуєш, що мудрець дослідив, що вивів на світло денне? Передусім правду й саму природу, яку він озирав не так, як інші створіння,- байдужими до всього божественного очима. Потім - закон життя, який він застосував до всього сущого, навчивши людей не лише знати богів, а й наслідувати їх і все випадкове сприймати як їхні веління. Заборонив піддаватися хибним поглядам і, по-справжньому оцінивши всі речі, визначив, що чого варте. Засудив змішані з докорами сумління насолоди, схваливши натомість ті блага, які завжди нам милі. Зробив для нас очевидним, що найщасливі-шим є той, хто не чекає, щоб йому пощастило, а най могутнішим - хто своєю могутністю тримає в покорі себе самого. Тут я не обговорюю тієї філософії, яка поставила громадянина поза вітчизною, богів - поза світом, а доброчесність підпорядкувала насолоді(12), кажу про ту, яка не визнає жодного іншого блага, окрім того, що чесне, про ту, якої не зваблять ні людський підступ, ані дари самої фортуни, про ту, врешті, цінність якої власне в тому, що її не купиш за жодну ціну.