Моральні листи до Луцілія

Отже, треба думати про все, треба гартувати свій дух перед лицем того, що може статися. Уявляй собі вигнання, муки, що насуваються з хворобою, війни, нещастя на морі. Випадок може відібрати або в тебе вітчизну, або тебе - у вітчизни, може загнати тебе в пустелю, а може пустелею зробити для тебе те місце, де тепер задихаєшся в тисняві. Хай же розстелиться перед твоїм зором видиво всього, чим багата людська доля! Озирнімо душею не тільки те, що часто трапляється, але й найгірше, що може трапитися, якщо не хочемо, щоб нас наче громом ударило, щоб ми не сторопіли, вражені несподіваним, начеб то було щось цілком небувале. Фортуну потрібно сприймати в усій її могутності. Скільки разів лиш один землетрус перевертав, повергав у прах міста Азії, міста Ахайї? Скільки міст поглинула земля Сірії, Македонії? Скільки разів те лихо спустошувало Кіпр? Скільки разів у розвалище перетворювався Пафос? Як часто долітала до нас вістка про загибель цілих міст? А ми, серед кого так часто розходилась та звістка,- яку ж то дрібну частку світу становимо! Тож піднімімося над усім випадковим і, хоч би що трапилося, знаймо: біда не така велика, як її змалював поголос! Пішло з димом багате місто, що було оздобою кількох провінцій (оздобу вкладено, оздобу й вилучено!), місто, розташоване на одному лиш, та й то не дуже розлогому пагорбі. Але й з усіх тих величавих, уславлених міст, про які чуєш нині, не залишиться сліду: навіть його зітре час. Хіба ти не бачив, як в Ахайї він роз'їдав самі підвалини найславетніших осад - ніщо не вказує нам, що тут пишалися міста(2). Але розпорошується не тільки щось рукотворне; гризький день повергає в прах не тільки те, що зведене мистецтвом людини, її заповзяттям: никнуть, наче розпливаючись, гірські хребти, западаються цілі околиці, хвиля вкриває ті місцевості, де й здалеку не видно було моря; неосяжної сили вогонь із'їв, нарешті, й те, на чому він колись виблискував,- найстрімкіші верхів'я, що втішали мореплавців сяйвом ліхтарень: верхи стали низинами. Нищиться й те, що створює природа,- ось чому слід незворушно сприймати загибель міст. Вони стоять, аби впасти. Все мусить прийти до такого кінця; або через те, що напруга вітрів потужним подувом має розметати навалену на них вагу, або могутній порив прихованих у глибинах землі потоків змете посталу на їхнім шляху перешкоду, або натиск вогню прорве щільну кору землі, або плин самого часу - а перед ним ніщо не вбережеться - поступово візьме своє, або суворість неба зжене людей з обжитих країв і зробить усе довкруж пустелею. Та хіба перелічиш дороги приречення? Знаю тільки одне: усі творіння смертних роковані на загин. Живемо серед зни-щенності.