Конан, варвар із Кімерії

— Ти нікчемний волоцюга! Жебрак! — крикнула вона.

— А сама ти? У тебе навіть на нові латочки немає грошей. Твоє презирство мене не обдурить. Адже знаєш, що я командував і великими кораблями, і численними дружинами. А що жебрак — так будь-який корсар більшу частину життя проводить в убогості. Зате золота, яке я розшпурляв по портових містах, вистачило б навантажити цілий гал еон, і ти теж це знаєш.

— Де ж ці прекрасні кораблі й відважні хлопці, що йшли за тобою?

— В основному на дні морському, — сказав він. — Останній мій корабель потопили зингарці біля узбережжя землі Куш — ось і довелося приєднатися до Вольниці Заралла. Але після походу до рубежів Дарфару я зрозумів, що помилився. Платня невелика, вино кисле, чорношкірих жінок я не люблю. Їх повно в околицях Сукмета — в носі кільце, зуби підпиляні — ох! А ти що забула в Заралла? Сукмет перебуває далеко від солоної води.

— Червоний Орто хотів зробити мене своєю коханкою, — похмуро сказала вона. — Ось уночі, коли ми стояли на якорі біля берегів Куш, я й стрибнула за борт і допливла до землі. Там купець-шеміт сказав мені, що Заралло повів свою Вольницю на південь охороняти кордон. Нічого кращого не траплялося, ось я й дісталася до Сукмета з попутним караваном.

— Взагалі, вся твоя втеча на південь — суцільне безумство, — зауважив Конан. — Утім, не зовсім — патрулям Заралла й на думку не спало шукати тебе десь тут. Тільки брат убитого хлопця напав на твій слід.

— А що ти збираєшся робити? — запитала вона.

— Поверну на захід. Там після багатьох днів подорожі почнуться савани, де чорношкірі випасають свої стада. Там у мене є приятелі. Ми дійдемо до узбережжя й нагледимо який-небудь корабель. Досить із мене цих джунглів!

— Тоді прощавай, — сказала вона. — У мене інші плани.

— Дурепа! — він уперше по-справжньому розсердився. — Одна ти недалеко підеш у цьому лісі.

— Захочу, то й піду.

— А що буде потім?

— Не твоє діло, — пирхнула вона.

— Моє, моє, — тихо сказав він. — Чи ти гадаєш, я так далеко забрався, аби повернути ні з чим? Будь розумницею, дівчинко, адже я не заподію тобі шкоди…

Він зробив крок уперед, вона відскочила назад, витягнувши меча.

— Геть, собако, варваре, а то я розчленую тебе, як смаженого кабана!

Він зупинився й запитав:

— Хочеш, щоб я відібрав у тебе цю іграшку та нею ж і наляскав?

— Балачки! — сказала вона, і в її очах зблиснули іскри, ніби сонячні відблиски на морі.

Так воно й було. Ще не народилася людина, яка голіруч зуміла б обеззброїти Валерію з Червоного Братства. Він гмикнув, відчуваючи в душі цілий клубок суперечностей. Злився, та водночас не міг не дивуватися її рішучості й не поважати її. Горів бажанням, але не хотів завдати образи. До того ж, зроби він крок уперед — і її меч устромиться йому в серце. Частенько доводилося йому бачити, як Валерія розправлялася з чоловіками в прикордонних сутичках і в шинкових бійках. Вона була швидка й небезпечна, як тигр. Він, звичайно, міг дістати меч і вибити зброю у неї з рук, та сама думка обернути клинок проти жінки була йому огидна.