Аецій, останній римлянин

Мушу попередити про певну особливість творчості Парницького, яка проявилася, починаючи з «Аеція», а, властиво, і у більш ранньому творі письменника — «Король Родеріх і граф Юліан». На відміну від таких своїх, може, відоміших сучасників і теж авторів історичних творів, як, наприклад, Л. Фейхтвангер і Р. Грейвз, Парницький надзвичайно точний у всіх деталях. Не знайдете тут ні Франції замість Галлії (навіть і просто Галлії немає: повинна бути Друга Аквітанія чи Бельгіка, чи ще якась провінція), ні генералів армії замість магістрів обох військ. Ні Єрусалимського університету, ні фабрик виробництва паперу в Римській імперії. В цьому сенсі з Парницьким можна порівняти хіба що Марка Алданова (його, а також Сенкевича Парницький називав своїми єдиними літературними вчителями, хоча, насправді, схожості з цим другим обмаль). Ні, не можна сказати, щоб «Аецій» таки зовсім не містив анахронізмів — але їх небагато і вони доволі ювелірні. А ще їхнім призначенням не є ні розважати читача, ні виховувати його в патріотичному дусі (ці завдання історичний роман і раніше, і, як по правді, досі вважає головною своєю метою). П’яте століття нашої ери, як на те, дуже мало годиться для таких цілей. Швидше наводить на скептично-безнадійні роздуми про марноту всіх людських зусиль, про те, що всі замисли історичних прототипів героїв роману пішли прахом, більше того, зруйнувався весь їхній світ — і римський, і варварський, а сякий-такий лад на руїнах імперії запровадили не продовжувачі римської справи, не їхні спадкоємці-варвари, а хіба що спадкоємці спадкоємців. Та й то дуже-дуже нескоро.

Стосовно ж згадуваних анахронізмів: у процесі перекладу я мала чимале бажання додати до кожного такого спірного місця зірочку і пояснити, що там не так. Але потім відмовилася від цього задуму, «опримітивши» лише те, чого й сама досі не знала (і цього теж чимало). Все-таки дещо перелічу тут.

Юний Аецій, тільки-но ставши заложником Аларіха, не міг згадувати слів «Золото маємо для друзів, для ворогів — залізо», оскільки імператор Східної Римської імперії, наступник Феодосія ІІ Маркіан сказав їх далеко пізніше, хоча ще за життя Аеція, року 450-го (оскільки ж сказав не кому-небудь, а грізному Аттілі, то було це проявом неабиякої сили духу). Продовжуючи тему Аларіха: здобувши Рим, він ніяких тріумфальних походів, тим паче, за участю Галли Плацидії, не влаштовував, а Туснельда, яка жила чотириста років тому, навряд чи цікавила його настільки, щоб якось за неї мститися. Автор, схоже, надихався дещо пізнішим епізодом із життя Галли Плацидії, коли їй дійсно довелося йти перед конем узурпатора в його тріумфальному поході, але той узурпатор мстився не римлянам і не за Туснельду, а керувався ненавистю до вбитого мужа Плацидії, Атаульфа. Найгрізніший суперник Аеція, Боніфацій, побрався зі своєю дружиною-аріанкою не в Африці, а в Італії (про що свідчить лист Августина Блаженного до Боніфація, повний докорів з цього приводу). Все інше, загалом, правдиве і довіряти йому можна. ось тому «Аеція…» можна рекомендувати як приклад величної картини великої, хоч і трагічної епохи.