Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
— Що ж, ви, певне, і не сподівалися, що й самі разом із нареченою пізнаєте втіхи подружнього ложа?! — зі сміхом питає Аецій, роздивляючись вісьмох дівчат із весільного почту, самих графівен, що зі застиглим на обличчях жахом чекають, доки їх поділять між собою вожді переможців.
Доля двох, може, найменше вродливих, а все-таки зовсім непоганих із себе, вже вирішена: одна дістається трибунові ауксиліїв Оптилі, друга синові гота, що поліг на початку битви, закривши власним тілом Аеція.
— Це йому належиться за батька, — каже патрикій.
Молодий гот, звичайний солдат, навіть не десятник, довго не сміє вірити власному щастю. Невже це справді можливо?… Дістане у виключно своє розпорядження молоду гарну діву, та ще й із вельми достойного, начебто ледь не королівського роду?!… Його переповнює гордість і безмежна радість. Як же йому заздритимуть товариші з друнгусу!… Чудо! Істинне чудо!… Як комес або як жонатий, не мусить нікому віддавати своєї дівчини…
Недовірливо і тривожно дивиться на приділену йому жінку.
— Може, вона не дівиця? — насмілюється тремтячим голосом звернутися до самого патрикія у цій найважливішій для себе справі.
— Ти ніколи не спала з чоловіком? — доволі чисто питає Аецій мовою салічних франків.
— Ніколи…
Петрикій знову переходить на мову римлян.
— Як виявиться, що бреше, можеш її вбити, — каже готові.
«Зрештою, і так її, напевне, вб’є, — думає, коли солдат, уклонившись йому до ніг, пішов зі своєю обраницею. — Ми стількох жінок захопили… Нічим їх годувати… Кожен шматок хліба сьогодні більше вартий, ніж золотий здобичний перстень… Принаймні половину жінок доведеться повбивати…»
І починає радитися з комесами. Перемога, справді, блискуча, мабуть, третина франків зосталася на полі. Хлодіон, двічі поранений, ледь порятувався втечею… Здобичі сила, та харчів замало… Завтра треба повертатися… Що ж робити з жінками? На коней їх позад себе не візьмемо, — зрештою, нащо вони нам, коли повернемось до Лютеції?…
Марцеллін радить оддати всіх жінок франкам. Завдяки такому милосердю легко буде здобути їхні серця. Аецій і Рицимер регочуть. Милосердя?… Марцеллін уже дванадцять літ воює поруч із Аецієм, а досі не знає, як поводитися з варварами. Милосердям їх тільки роззухвалиш!… Зате зґвалтувати, а потім повбивати так із півтисячі жінок — ось що зробить їх сумирними… Хай-но лиш воїни через тиждень довідаються, що ми позабивали їхніх дружин і доньок, а ті, що вціліли, перейшли щонайменше через тридцять-сорок рук і додому повернуться з римським плодом, — то відразу змусять Хлодіона укласти мир і присягти на феод, щоб тільки порятувати від подібної долі решту жінок…
— Я навіть не знаю, — закінчує Аецій, — чи варто милувати цих достойних графівен… Ми у тих франків все відібрали… жодного викупу не дадуть… а такі вони завзяті у справах жіночої цноти, що часто власноруч убивають своїх зґвалтованих жінок…
Стосовно шляхетних дівиць почту домовилися, що ті, кому вони дістануться, самі вирішуватимуть, як повестися з ними, коли закінчиться ніч… Решту здобутих жінок, які вже годину переходять із рук до рук — майже за сто кроків од трупів своїх чоловіків та батьків, — зранку поділять на дві частини: сотню-другу вільно відпустять у напрямку Камераку; решту, приблизно чотирьохсот, — доведеться повбивати…
Воєначальники приступають до поділу жінок. Один за одним покидають намет патрикія, кожен ведучи свою обраницю… Лише Майоріан до жодної не підійшов.
— Ти що, Юлію, дав обітницю чистоти? — питає його Аецій, посміхаючись, коли тільки вони удвох зосталися в наметі.
Але Майоріан, замість відповісти, питає таке:
— Хто у сьогоднішній битві найбільше відзначився, найславутніший?
Аецій не хоче бути несправедливим.
— Ти, молодий друже, — каже, поклавши руку йому на плече.
— То, в такому разі, я заслужив нагороду?
— Заслужив, Юлію.
— Найвищу нагороду?… нагороду для найхоробрішого?…
Аецій ледь стримує все сильніше роздратування.
— Так, найвищу… Лише скажи, чого жадаєш…
Майоріан схрещує руки на грудях. На його вустах грає горда спокійна посмішка.