Аецій, останній римлянин

— Чи за вічного Гавденція Августа до храмів і сердець повернуться старі боги?…

Патрикій здибив коня. Швидко рушив уперед.

— Ти сам казав, що біг часу не можна ні стримати, ні повернути назад, Марцелліне! — гукнув, уже не дивлячись на приятеля, що зостався позаду.

І лише коли обігнав його майже на півстадія, раптом щось згадав, знову сповільнив біг коня і, повернувшись на сідлі, гукнув:

— Ти знаєш про поета Гомера, Марцелліне?…

— Це найбільший поет усіх часів!…

На спіненому коні примчав до Аеція його улюбленець, трибун ауксиліїв Оптила.

— Ave, vir gloriosissime! — гукнув задиханим голосом. — Франки стали табором між рікою Самарою[144] і Селищем Єлени[145]… Сьогодні нас не чекають. Думають, що ми лише під Бібраксом[146]… Король Хлодіон справляє бучне весілля своєї небоги чи пасербиці… Всі бенкетують, над Самарою жодних вартових…

Аецій пустив віжки, ляснув долонями.

— Поспішаймо на весілля! — радісно гукнув. — З побажаннями! з подарунками! з несподіванками для дівиць-дружок і світилок!… Швидше!… Швидше!… Запізнимося на учту та ще голодними полягаємо спати з ситими франконками!. Уперед!… Уперед!…

— Уперед! — повторили комеси, трибуни, препозити.

— Уперед! — могутньо відгримів старий Вугільний Ліс.

Аецій переглядає шеренги. Небагато того війська веде за собою, але це добірні відділи кінноти. Переможці готів, норійців, бургундів, арморикан, аланів. І ніхто вже не смітиме в разі перемоги сказати, що це Аттіла переміг, не Аецій. У цих кунеусах найкращої аецієвої кінноти немає й сотні гунів. Уперед! Уперед!…

Женуть як вихор. Ось уже крізь лісові хащі проблискує срібляста стьожка Самари. Повертається вислана на стежі вексілляція: справді ніяких вартових на березі!

Аецій перший кидається у бистру течію Самари. Одразу ж за ним Майоріан. Потім Рицимер, Марцеллін, Оптила.

Ні на мить не зупиняючись на тому березі, щосили мчать далі…

На чоло війська висуваються відділи букеларіїв: власних, за власні кошти утримуваних жовнірів патрикія. Всі мають на панцирах золоті, срібні чи латунні кружечки з його подобою. Аецієве обличчя споглядає і з несених перед їхніми шеренгами значків. Ось уже чують усе ближчий гамір табору… бачать перші франконські сторожі… Сильно, болісно б’ють п’ятами боки своїх коней і з оголеною зброєю, з похиленими ратищами спадають на вартових, як буревій, потрійним вигуком сповіщаючи весільному табору страшну звістку:

— Аецій! Аецій! Аецій!

Сам патрикій імперії мчить у першій шерензі. Кожен легко його розпізнає. Хто ж у Галлії не чув про високий шолом без жодних оздоб і короткий аметистовий плащ?… Ось уже край вуха свиснули перші стріли… Франки відбігли на сто кроків… на п’ятдесят… на тридцять… Уже добре видно дикі, жорстокі, розлючені обличчя… заплетене в косички волосся… довгі звисаючі вуса… настовбурчені брови… Вже кидають у нього страшними францисками — короткими подвійними сокирами… вже наїжачилися потрійною щетиною довгих тяжких списів — фрамей… вже блищать величезні двосічні скрамасакси… Круглий щит Майоріана з тріумфальним брязкотом відбиває влучно кинуту франциску… другу, скеровану в Аеція — вміло ловить у свої груди старий гот, віддаючи за очільника, імперію та римський мир що? — лише власне життя!… Патрикій гукає вмирущому: — Аецій дякує тобі, друже! — І кидає свого коня у саму середину лискучої щілини.