Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
Після короткого перепочинку і перекуски почали продиратися крізь хащі Вугільного Лісу. Аецій, ледве стримуючи зворушення, пізнавав місце однієї зі своїх перших перемог. Отут вісімнадцять років тому комес доместиків розгромив молодого короля Хлодіона!… І тепер знову вдарить по ньому, майже у тому ж місці… «Обидва ми відтоді постаріли», — думає патрикій.
Скільки ж весен проминуло… скільки змін одбулося… як багато речей звершилося!… А король франків такий сам, як і тоді… Як се діється? Чи є причиною того Хлодіонова дрібнота, чи, може, радше Аецієва велич, на тлі якої — як це каже Меробад в одному з панегіриків, — наче зорі на тлі нічного неба рухаються малі люди і їхні малі справи… А навіть великі могутні планети у цьому небесному безмірі видаються більшими від малих зірочок.
Справді, були і великі планети… нерідко й могутні… Раптово сходили на тлі його життя, потім назавше зникали, а він незмінно залишався. Батько, Констанцій, Ругіла, Іоанн, Кастин, Плацидія, Фелікс, Боніфацій, Літорій, Сигісвульт, Меробад… З’являються, зникають, а він залишається… Схоже, що бідний скривджений Меробад, єпископ Леон і той дивак із Каризіаку кажуть правду: він, Аецій, найбільший! І раптом невідомо звідки з’являється некликана, неждана, зухвала думка, а слідом за нею неприємне, майже болісне відчуття: адже й король Хлодіон, напевне, здається сам собі небом нерухомим, незмінним, тривким, а на його тлі Аецій сходить немов маленька зірочка… Так воно є всюди і завше: хіба ж якийсь африканський пресвітер не написав історії славного та чистого життя істинно християнського полководця Боніфація, на тлі якого Аецій, Плацидія, Фелікс — лише зірнички на тлі вічного неба?!…
Розпалена думка повертається до Хлодіона… А, може, ще цього вечора планета-Аецій назавжди зійде з вічного небосхилу життя короля франків?…
Сердито супить брови. Це вдруге за три дні з’являється думка про смерть. Не стримуючи коня, оглядається: кроків за п’ятдесят позаду нього їдуть Рицимер, Марцеллін і молоденький Майоріан, син старого друга Валерія, — він лише два роки виконує обов’язки трибуна, пізніше ж комеса в ауксиліях (до того був у школі протекторів), а вже покрив себе чималою славою. Аецій дуже його цінує, але не надто любить. «Все-таки Максимус бреше, — думає, споглядаючи на вродливого юнака, — наче б то я заздрю його підвищенню, ще стрімкішому, ніж моє, і боюся, що він затьмарить мою славу… Хай спробує затьмарити! Хотів би я побачити, як він се зробить… І мушу спитати Марцелліна, що означають оті слова Петронія: «Майоріан обіч Аеція — це молодий Сулла обіч Марія… Марій?… Сулла?… Це щось іще до Цезаря…»
Цезар… Любив порівнювати себе з ним… І знову раптова думка, чи й загине як Цезар?… Чи інакше?. Сильним ривком віжок різко стримав біг коня… Кивнув Марцелліну.
— Послухай, друже, — тихо сказав, коли той із ним порівнявся. — Якби я сьогодні загинув…
У гарних розумних очах Марцелліна з’явилося безмежне здивування.
— Такі, як Аецій, не гинуть у битвах! — відповів із глибоким переконанням після доволі тривалої мовчанки. — Але що ж трапилося, найславутніший?… Я ніколи не чув од тебе таких слів. Невже ти почуваєшся нещасливим, командире?…
— Зовсім ні, Марцелліне… Навпаки… Про те, що можу загинути, я подумав тої миті, коли почувався дуже щасливим і повним радості й гордості…
Якийсь час вони їхали мовчки, глибоко замислившись.
— Слухай, Марцелліне, — врешті продовжив Аецій. — Знаєш, що від смерті Літорія ти мій найбільший, найдорожчий і найближчий друг?…
Молодий комес схилив голову так низько, що аж торкнувся чолом фарбованої на червоно кінської гриви.
— Я подвійно щасливий і гордий, командире, — сказав зворушеним голосом, — як Марцеллін і як шанувальник старих богів. Чим же я заслужив такої ласки, що патрикій християнської імперії шукає собі друга не з-поміж одновірців?… Воістину, ми відвикли від такої честі…
— Я й сам не знаю, чому, Марцелліне… Найімовірніше, це лише випадок… А може?… Може, ви ближчі мені, бо у вас менше тієї м’якості духу, ніж у християнах… Ти розумієш мене, друже? Я кажу про м’якість духу, а не серця. А, може, ще й тому, що відчуваю у вас більше зі спадку величі та могуті старої Роми. Хіба ж це не дивно, Марцелліне?… Пам’ятаєш статую Констанція на Форумі Траяна?… Хто ж його поставив, хто найвдаліше збагнув думки і оцінив заслуги найревнішого з християн? Поганин Симмах! Чому?… Бо думки і заслуги Констанція оберталися довкола порятунку спадку старого Риму… А ким ж є найбільші друзі, що не кажи, християнського, — він посміхнувся, — патрикія Аеція?.. Поганами… Чому?… Може тому, що я, — так сказав кілька днів тому один дивак, — останній римлянин…