Пробуджені фурії
- Автор: Морган Ричард
- Серия: Такеши Ковач #3
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-238-9
- Переводчик: Виталий Ракуленко
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Пробуджені фурії». Краткое содержание книги:
Але знати це все одно було втішно.
— А як із безпекою на Скелях?
Іса похитала головою.
— Менше шуму, ніж від священникової дружини, що кінчає. Якби вони знали, що ви задумали, то додали б ще цілий шар додаткових захисних протоколів, а їх нема.
— Або ти їх не помітила, — сказала Марі.
Іса наділила її ще одним холодним поглядом.
— Дорогенька, що ти знаєш взагалі знаєш про інфопотоки?
— Я знаю, з якими рівнями шифрування ми маємо справу.
— Так, я теж. Скажи, як тобі здається, з чого я плачу за своє навчання?
— Я так розумію, що з дрібних крадіжок.
— Чарівно, — Іса пробігла поглядом у мій бік. — Де ти підібрав її, Таку? У мадам Мі?
— Поводься чемно, Ісо.
Вона випустила довгострадницьке підліткове зітхання.
— Гаразд, Таку. Заради тебе. Заради тебе я не видеру патли цій язикатій курві. Марі, щоб ти знала, я вечорами маю прибуткову роботу, працюючи під псевдо позаштатним кодером на безпеку корпоративних програм частіше, ніж ти даєш в горло в завулках.
Вона напружено почекала. Адо якусь хвильку дивилася в її блискучі очі, а тоді усміхнулася і трохи нахилилася вперед. Її голос не піднявся вище їдкого муркотіння.
— Послухай, тупа мала незайманко, якщо ти думаєш, що можеш затягти мене в обмін ляпасами, то ти гірко помиляєшся. І то на твоє щастя. У маловірогідному сценарії, в якому ти таки спроможешся натиснути на всі кнопки й вибісити мене аж так сильно, ти навіть не встигнеш помітити, що я ворухнулася. Тому краще повернімося до нашої справи, а тоді вже зможеш піти далі гратися в цифрових злодіїв зі своїми однокласниками й знову вдавати, ніби щось знаєш про світ.
— Ах ти ж всрана шльо…
— Ісо! — я вклав у голос трохи батога і виставив перед нею руку, коли вона почала підводитися. — Годі. Вона справді могла б убити тебе голіруч і навіть не спітніти. Поводься мені чемно, бо не заплачу.
Іса стрельнула в мене зрадженим поглядом і знову сіла. Під арлекінівським гримом було важко сказати, але мені здалося, що вона шалено зашарілася. Можливо, шпилька про її незайманість зачепила живий нерв. Марі Адо вистачило милосердя не виказувати свого вдоволення.
— Я не мусила тобі допомагати, — тихенько сказала Іса. — Я могла продати тебе ще тиждень тому, Таку. Мабуть, ще й заробила би більше, ніж ти платиш мені за це лайно. Не забувай цього.
— Не забудемо, — запевнив я, застережливо зиркнувши на Адо. — А тепер, що в тебе є крім того, що про нас ніхто не дізнався?
Те, що Іса завантажила на непримітні матово-чорні інфочипи, було основою нашого нападу. Схеми систем безпеки на Рильських Скелях, включно з модифікованими процедурами до святкування Дня Гарлана. Оновлені динамічні мали з прогнозами течії на Плесі на наступний тиждень. Розташування поліції Міллспорта на вулицях і протоколи водного руху на час святкування. А найважливіше — вона долучила себе саму і свою чудернацьку віртуальну особистість, що живе десь на краєчку еліти міллспортської інфозлочинності. Вона погодилася допомогти, і тепер геть занурилася в свою роль у плані, яка, як я підозрював, і була головним джерелом її нинішнього наїжачення і втраченого спокою. Участь у нападі на родину Гарланів явно становила серйозніше джерело стресу, ніж її стандартні набіги на ниві нелегального обміну інформацією. Якби я майже прямо не кинув виклик її сміливості, то сумніваюся, що вона б захотіла мати з нами щось спільне.
Але хіба п’ятнадцятирічне знає, як відбитися від такого виклику? Я в її віці точно не знав.
Бо коли б знав, то, може, ніколи б не опинився у тому завулку проти торгівця метом з його гаком. Може…
Що вже вдієш. Кому з нас у таких справах випадала друга нагода? Рано чи пізно ми всі встрягаємо по саму шию. Тут ідеться тільки про те, щоб не падати лицем у болото, коли спотикаєшся через нього крок за кроком.
Іса розказала про все так, що заслужила на оплески. Які б побоювання вона не мала, на той час, як вона видала нам інформацію, її підняте пір’я вляглося, а лаконічний міллспортський балак повернувся.
— Ти знайшла Нацуме? — спитав я.
— Знаєш, таки знайшла. Але я не впевнена, що ти захочеш із ним розмовляти.
— Чого ж ні?
Вона всміхнулася.
— Бо він захворів на релігію, Ковачу. Живе тепер у монастирі, ген на островах Китоспин і Дев’ятому.