Пробуджені фурії

— До речі, — сказала Марі Адо. — Нам дозволено увійти до них?

— Так, вони приймають відвідувачів. Можливо, доведеться трохи почекати на Нацуме, але ви навряд чи помітите це. Бачите, як добре Зректися плоті? — Іса знов усміхнулася. — Не треба перейматися тими Часом і Простором.

— Гарна робота, Ісо.

Вона послала мені повітряний цілунок.

Але коли ми вже підводилися, вона трохи нахмурилася й очевидно дійшла якогось рішення. Вона підняла руку й помахала пальцями, щоб ми прихилилися ближче.

— Слухайте, народ. Не знаю, що саме ви там шукаєте на Рилі, і, якщо чесно, то й не хочу знати. Але ось що я можу безкоштовно вам повідомити. Старий Гарлан цього разу не вийде зі свого бака.

— Ні? — це було незвично для його дня народження.

— А ні. Отакі напівтаємні придворні чутки я вчора вигребла. Вони втратили ще одного нащадка в Амамі. Кажуть, закололи на смерть вилами. Цього не розголошують, але міллспортська поліція нині щось не дуже дбає про шифрування. Я прочісувала теми, що стосуються Гарлана, і виловила оце таке. Вибрала з течії. Хай там як, цей випадок, а також засмажений минулого тижня у власному глісері старий Сейчі, змушують їх нічим не ризикувати. Вони одним махом скасували половину публічних появ членів родини, і скидається на те, що навіть Міці Гарлан призначили подвійну охорону з Таємної служби. А старого Гарлана не зачохлятимуть. Це вже вирішено. Планують під’єднати його до віртуального каналу, щоб він міг подивитися на святкування.

Я повільно кивнув.

— Дякую. Корисно знати.

— Ага, вибачайте, якщо це зірве вам якийсь епічний замах на вбивство. Ви не питали, тож я спершу не хотіла нічого казати, але шкода буде, якщо ви вилізете аж туди й не матимете кого вбити.

Адо легенько всміхнулася.

— Ми йдемо не для цього, — швидко сказав я. — Але все одно дякуємо. Слухай, Ісо, ти не пам’ятаєш, як кілька тижнів тому якийсь інший Гарланів дрібніший нащадок убився в портовому районі?

— Ага. Марек Гарлан-Цучія. Впоровся метом, упав з Карлового причалу, бахнувся головою і втопився. Серце кров’ю обливається.

Адо нетерпляче смикнулася. Я підняв руку, щоб упередити її.

— А не може бути, щоб нашому хлопчику Мареку допомогли переступити край, як гадаєш?

Іса скривилася.

— Могло бути. Карлів причал не дуже безпечний після смерку. Але його зараз уже мали перечохлити, і в ефірі про вбивство ніхто не трактує. З іншого боку…

— Нащо їм повідомляти про це загалу. Точно. — Я відчував, як сіпнулася посланська інтуїція, але надто легко, щоб можна було щось тлумачити. — Добре, Ісо. Дякую за репортаж. На твій край це навряд чи вплине, але про всяк випадок настав вуха, добре?

— Вони завжди наставлені, семе.

Ми розплатилися й залишили її всередині. Червоні прожилки очей, арлекінова маска й завиток світла, що вився коло її ліктя, наче приручений демон-помічник. Коли я обернувся, вона помахала рукою, і я відчув короткий порив прихильності до неї, якого мені вистачило на всю дорогу до виходу.