Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
Для ілюстрації наведу приклад з послідніх часів: зі знаних мені таких двох спольщених дідичів з Поділля, один Українець бере за Центральної Ради участь в українській культурній, а за Гетьманщини, як урядовець, і в державній роботі. Не маючи змоги, за цим ділом, бути у себе вдома, тратить там все своє добро, по перевороті Урядом Директорії звільняється з посади і, хоч потім знов приймається на службу, але все з запідозрінням, як «польського пана» в контр-революційности, в «зраді» на користь Польщі і т. д. В результаті — яко людина честна — в найближчому майбутньому буде одним з численних кандидатів на голодного українського емігранта. В той самий час другий дідич, здеклярувавшись як Поляк, врятовує при помочи австрійських військ своє добро, виїзжає спокійно до Варшави і врешті, в характері «репрезентанта» польського уряду, приїзжає звідтам до Камянця, удостоюється там почесного прийому, йому даються спеціяльні потяги і спеціяльна протекція і т. д. Коли до того додати, що всі ці протеговані нашим урядом того типу «Поляки» певні, що раніше чи пізніще вони опиняться в Польщі, то — питаю — чи богато знайдеться між ними таких, котріб-б проміняли вигідне і навіть, як оказується, для жителів Української Народньої Республіки почесне польське горожанство і екстериторіяльність, на гіркий хліб український, присмачений українськими обвинуваченями в «буржуйстві» та «зраді» і обсипаний, як все українське, болотом з польського боку. Так і в сій области (про відношеня до Россії, до зросійщених українських кол, до «фаховців» і т. д. не говорю, бо се забрало-б забогато місця) зубожіло і скошлявіло, дякуючи хибному напрямові нашої політики, національне життя наше. А що в даному разі нищиться як раз та праця, котрій я віддав дуже богато сил та енергії на протязі останніх десяти літ своєї громадської діяльности, то не дивуйтесь Пане Міністре, що до дальшого її нищеня я рук своїх прикладати не хочу.
На прикінці ще про одну історичну паралель, котрою послідніми часами радо послуговуються публіцисти наших урядових і півурядових газет, рівняючи наш сучасний визвольний рух з Мазепинщиною. Так, коли змінити відповідно масштаби, анальогія в дійсности знайдеться. Але, поминаючи те, що не педаґоґічно в такі горячі часи брати для сучасности ті приклади з історії, котрі фіяском і руїною для тодішніх наших поколіннь скінчилися, треба принаймні, коли вже беремо їх, показати ясно в чім була зроблена тоді помилка, щоб зайвий раз цих помилок не робити і наглядних лекцій про те, як не можна і не треба будувати державу, не давати, бо ці лекції забогато сліз і крови народови нашому коштують.
Отже дійсно Гетьман Мазепа вів в початках своєї діяльности, так само як і деякі теперішні наші провідники народу, чисто класову політику, віддаючи в жертву цій класовій політиці національний ідеал волі і незалежности, котрии був правда вже тоді у нього в серці, але не в ділах. Підчас довгого періоду свого москвофільства і запобігання на всі лади перед царем Петром (по теперішньому період федераційний) він підрізав коріння у всіх тодішніх «самостійників», тоб-то тих, що національно-державну справу хотіли поставити у всю її височінь і висунути на чоло тодішнього українського визвольного руху. В той спосіб здеморалізував він безпосередньо той клас, до котрого належав, і посередньо весь народ, на чолі котрого стояв. І коли в кінці він, бажаючи бути честним з собою і примушений ходом подій, сам став на шлях «самостійности», то статочне, «городове» козацтво, котре одно могло тоді (а може й тепер) рішити про долю України, бачучи заподіяну ним до того часу національній справі шкоду, йому не повірило і за ним не пішло. Його власний, політично здеморалізований ним старшинський клас йому зрадив і в результаті він остався сам з горсткою ідеалістів, для котрих вже виходу иншого не було, і з полками запорожських кондотєрів, котрим однаково було з ким битись і за що битись, аби битись. Натомість проти себе мав Мазепа його-ж власною політикою в Україні вигодовану тодішню большевицько-Петровську Россію і мав голову тодішньої православно-національної течії, всіми патріотами українськими поважаного, полковника хвастівського (тодішня «Галичина»!) Семена Палія, який не міг простити Гетьманові його невиразної і дволичної політики супроти Польщі. Справа Мазепи мусіла бути програна і збаламучений, обдурений, збитий з пантелику своїми провідниками і чужими завойовниками український народ більше сотні літ в церквах Мазепою побудованих проклинав по царському наказу того, хто хотів, але не зумів дати йому волю.