Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
Се одно. А друге — кожній тверезій людині, яка вже за останні роки мала досить нагод переконатись, що від проголошення і навіть переведеня в життя найрадикальніщих соціяльних принціпів, ані пшениця краще не родить, ані фабрики краще не працюють, ані лад і порядок в краю не заводиться — ясно, що без притягненя до економічної, культурної і державної праці спольщеного українського елементу на Правобережжі — Державі Українській ніяк не обійтися. Для мене і для того гуртка моїх товаришів, котрі вийшли з цієї полонізованої української верстви, се стало ясно від того часу, як ми усвідомили собі потребу праці не тільки для національної, але й для державної української ідеї. Знаючи зблизька цю рідну нам верству, ми були певні, що вона дасть не тільки прекрасних фахових робітників, так потрібних нашій хліборобській країні, але й внесе велику вкладку і в державно-політичну і в національно-культурну українську роботу, через те, що сильно привязана до землі і сильно звязана з землею, вона заховала в собі богато українських традицій і старого «земського» патріотизму, тобто тих вартостей, без котрих ні справжня культура, ні на довшу мету продумана державна політика, повстати не може. Для політичного і національного усвідомленя цієї верстви ми працювали від 1908 року почавши, в ряді періодичних і спеціяльних видань і результати цієї праці почали по трохи оказуватись вже в самім початку революції і відродженя українського політичного і національного життя. І як би державне життя наше нормально, еволюційно розвивалось, то згодом ся верства, сполучившись з аналогічними зросійщеними українськими «людьми землі», витворила-б ту честну і розумну помірковано-консервативну, в західно-європейському того слова значінню, групу, без якої не може обійтись ні одна сучасна нація ні держава, так як не може обійтись без задержуючих мізкових центрів людський організм, попадаючи при паралічі цих центрів в розстрій всіх своїх рухів та в повне божевілля.
Для повороту цієї верстви до рідного народу (так само зрештою як і богато численнішої верстви зросійщеної, беручи очевидно на увагу відмінні центри притягання) необхідні були і єсть дві умови. Перша — сі люде мусять твердо знати, що Польща, котра їх було колись від народу українського відорвала, вже більше на Україну за згодою українського народу не повернеться і що всякі протидержавні залицяння до цієї Польщі, яко держави, їм від законного хозяїна землі української не простяться. Друга — що та Україна, до котрої вони зі своєю працею приходять, радо їх, як рідних синів своїх привітає і до спільного «щастя та нещастя», як се в таких випадках за Гетьмана Богдана говорилося — прийме; що, другими словами, витвориться відповідними заходами те сприяюче національній реасиміляції психологічне «тіїіеи», без котрого взагалі остаточне сформуваня нашої нації неможливе.
Але-ж відповідна політика в сій справі Республіканського Уряду, як за часів Центральної Ради, так і за часів Директорії, як раз йшла в напрямі діяметрально протилежному. Хто зі спольщених Українців за Центральної Ради здеклярувався як «Поляк», той, як член «національної меньшости» користувався спеціяльними привілєгіями в Республіці, не тільки в сфері політичній, але й навіть в сфері аграрно-економічній, що вже тоді було для простих українських смертних одною з богатьох незрозумілих містерій правлячої [е]с-[е]рської політики. Для охорони «польських» маєтків, з дозволу Уряду закладались спеціяльні польські комітети і бували випадки, що як «неправославний» Українець-католик звертався в своїх маєткових справах до українських державних установ, то тодішні наші державні мужі його до цих польських комітетів відсилали. Ще гірше справа ця стала за часів Директорії. Всі національне свідомі з поміж спольщених Українців, котрі за Гетьманщини так чи инакше брали участь в українській державній праці, очевидно як «буржуї» і «кровопійці» були виставлені на «месть народню», а одночасно ті, що, як «Поляки», з самого початку під державу українську підкопувались, приготовляючи грунт для польської окупації, користувались опікою або принаймні невтралітетом повстанців.