Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Ви не купите його й за тисячу доларів, — відказав професор Кері, думавши тим відбутися.
— Я знаю, яка ваша платня, — знову почав Дік.
— Ну, і яка ж вона? — гостро спитав професор.
— Та вже ж не тисяча на тиждень, — відрубав Дік так само гостро. — І не п’ятсот, і навіть не двісті п’ятдесят, — він підняв руку, побачивши, що професор знов хоче його перебити. — Ви оце сказали, що я не куплю тижня вашого часу за тисячу доларів. А я й не збираюсь. Я хочу купити той тиждень за дві тисячі. Господи! Життя таке коротке! Так мало років мені відміряно…
— І ви гадаєте, що зможете купити роки? — усміхнувся поблажливо професор.
— Авжеж. Того я й прийшов до вас. Я купую три роки за рік, і ваш тиждень — частина цього року.
— Але ж я ще не погодився, — засміявся професор.
— Може, двох тисяч мало? — уперто провадив Дік. — То скажіть, скільки буде досить.
І професор Кері здався. Так само здався й професор Барздейл, завідувач кафедри хімії.
Ще раніше, вивчавши математику, Дік на кілька тижнів возив своїх репетиторів стріляти качок у заплавах Сакраменто й Сан-Хоакіну. А впоравши фізику та хімію, знову поїхав з двома вчителями літератури та історії на мисливські терени в окрузі Керрі на південному заході Орегону. Цей спосіб він теж похопив від батька, і отак, навчаючись, розважаючись, живучи на вільному повітрі, він за рік подужав нормальний трирічний курс середньої школи навіть без великої натуги. Дік вудив рибу, полював, купався, тренувався фізично і заразом готувався до університету. І він не схибив. Він знав, що може так робити, бо батькові мільйони дали йому владу над життям. Гроші були для нього знаряддям. Він ані переоцінював, ані недооцінював їх. Він просто купував за них те, що йому потрібно.
— Дивовижнішої форми марнотратства я ще зроду не бачив, — заявив містер Крокет, показуючи своїм колегам-опікунам Діків звіт за минулий рік. — Шістнадцять тисяч доларів на навчання, і все враховано до цента, навіть залізничні квитки, могоричі кондукторам і мисливські патрони для вчителів.
— Але іспити він таки склав, — зауважив містер Слокем.
— І підготувався до них за рік, — пробурчав містер Девідсон. — Мій онук, доччин син, теж провчився вже рік — у Белмонтському училищі,— а до університету зможе вступити хіба за два роки, і то як пощастить.
— Ну що ж, я можу сказати тільки одне, — підсумував містер Крокет. — Віднині ми знаємо, що цьому хлопцеві можна давати грошей, скільки він схоче.
— А тепер вільно й передихнути, — сказав Дік опікунам. — По школі я наздогнав своїх однолітків, а життєвим досвідом на багато років їх випередив. О, я знаю про життя і про людей такі речі, добрі й погані, великі й дрібні, аж часом мені самому не віриться, що то правда. Але я їх знаю. Від сьогодні я не буду гнати вперед стрімголов. Я надолужив згаяне, а далі піду неквапом. Аби тільки переходити, як усі, з курсу на курс, і в двадцять один рік я закінчу університет. Відтепер мені не треба буде стільки грошей на навчання — я ж не платитиму вже репетиторам, — зате більше йтиме на розваги.
Містер Девідсон нашорошився:
— А на які це розваги?
— Ну, всякі там студентські товариства, футбол тощо — треба ж бути не гіршому за людей. А крім того, мене цікавлять бензинові двигуни. Я хочу збудувати першу в світі океанську яхту з бензиновим мотором…
— Дограєшся, що вибухне та розірве, — занепокоївся містер Крокет. — Це дурне діло, просто схибнулися всі на тому бензині.
— Нічого, я подбаю про безпеку, — відповів Дік, — а для цього потрібні спроби, а для спроб потрібні гроші; отож відкрийте мені знов солідний рахунок — як і перше, на ім’я всіх чотирьох.
РОЗДІЛ VI
В університеті Дік Форест нічим надзвичайним не відзначався, хіба тим, що пропускав на першому курсі більше лекцій, ніж будь-хто. Він просто знав, що ті лекції йому не потрібні. Адже репетитори, готувавши його до вступних іспитів, пройшли з ним і мало не всю програму першого курсу. Між іншим, він зібрав футбольну команду першокурсників — справжшю «зелену команду», як їх називають в університетах, її побивали навіть усі команди середніх шкіл та училищ.