Фантастика Всесвіту. Випуск 4
- Автор: Зельцер Дэвид
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 4». Краткое содержание книги:
Лазаро притягся учора ввечері по розгрузлій дорозі — яка там дорога, зрадлива, суцільна багнюка! — лаючись останніми словами; на півдорозі Віник загубив підкову. Отак і плуганились — не йшли, а мучились. А бодай тобі!
Вони збудили коваля ні світ ні зоря, бо хотіли дістатися до Такараса і встигнути на поїзд. Поки Козме міцніше затягував вузли на парусині, яка захищала кладь від невпинної мжички, Лазаро стояв і дивився, як вправно працює Кастор. Накинувши на голови і плечі мішки, мов ті плащі з каптурами, роззувшись і закачавши штани, батько й син ковзали по твані й на чому світ стоїть кляли захмарене небо, сіре й похмуре.
То була не перебіжна хмара, не коротка, рясна злива, не одна з тих літніх гроз, нездатних погасити палюче око сонця. Ні, це починалася зима — обложні дощі, непогожі дні, холодні ночі, попелястий обрій, багно й мряка.
В хутірцях і виселках, на нічних привалах гуртоправи та їхні підручні шукали притулку в дівок; у шинках і в рундуках прополіскували горло, зігрівали груди кашасою. Перед дорогою Лазаро й Козме вихилили по чарці в Фадуловому «укріпленому форті». Вчорашній вечір скоротали в повій; дорогою сюди мовчки пильнували за ямами та обривами, а мріяли про Бернарду. Так легше було долати втому, долати довгу дорогу. Якщо ж Бернарда була зайнята, вдовольнялися іншою.
Підкований Віник заревів, став дибки й потрюхикав до обозу. Лазаро, розплачуючись, палко дякував:
— Я такий радий! Нова узувка замість зношеної!
Козме погнав ослів, Кастор побажав щасливої дороги й зайшов до майстерні — якщо дощ припустить, доведеться йти підібрати здобич. Аж глядь — біля горна лежить собака, звів голову, махнув хвостом. Негр склав човником руки і гукнув навздогін каравану:
— Лазаро! А собака?
Лазаро зупинився.
— Який собака?
— А той, що прибіг із вами!
— З нами? Ніяких собак у нас нема, ти щось вигадуєш.
Якщо не Лазаро, то чий же? Хазяїн рано чи пізно об’явиться, подумав коваль, вмощуючись на троні Шанго — так він називав квадратну каменюку, що її приволік із лісу й звалив біля капища. Поманив собаку; пес спробував звестися, але лапи його не слухалися. Насилу зіп’явся на рівні, завиляв хвостом. Роздивившись, який він худий і зморений, який забрьоханий і змерзлий — сама шкура та кістки, — Факел зрозумів, що це безпритульний, бездомний пес.
Легенько погладив його, покуйовдив голову. Потім обережно обмацав: тіло його від сильного удару в зад було скоцюрблене. Відчувши на собі негрову руку, дворняга заскавучав, а потім загавкав. Добре, що хоч кістки цілі. Поки тривав цей огляд, пес виривався з рук Кастора, не забуваючи махати задрипаним, облізлим, жалюгідним хвостом. Розміру він був середнього.
На собачий гавкіт з дому вийшла зацікавлена Епіфанія — подивитися, що тут сталося. Гологруда, в квітчастій пов’язці на стегнах, вона наче й не відчувала вранішнього холоду. Побачивши шолудивого й хирявого собаку, вона здивувалась.
— Звідки цей горюха? — запитала співчутливо.
— Не знаю. Приблудився.
Звідки, як він попав сюди, Кастор не знав; прибився погрітись. Прибився? Епіфанію нічим не здивуєш: найзаплутаніші в світі речі мають розгадку. Розпливчасте, туманне, темне для неї просто не існує; все ясно, як Божий день, все поясниме. Таємниця хіба що один негр Кастор Абдуїн.
— Не інакше, кумова робота. — Вона мала на увазі божка Ешу, страшенного витівника. — Тут усе сходиться. Кому щопонеділка ти підносиш їжу, як не йому? Кому завжди твій перший ковток горілки? Хіба не йому? Так от, скажи на милість: де це видано, щоб мисливець та полював без собаки? Ешу знає, кому робити добро.
Епіфанія принесла в черепку воду. Пес почав жадібно хлебтати.
А коли йому дали м’яса й бобів, недоїдки вчорашньої вечері, завагався; довго, нерішуче обнюхував їх, неначе сумніваючись: невже йому привалило таке щастя? Боязкі очі перебігали з Кастора на Епіфанію, благаючи підтвердження. Певно, не раз бачив смаленого вовка у своєму собачому житті.
Жаліслива Епіфанія підсунула черепок під ніс небораці: якщо глине шмат м’яса й злиплу грудку бобів, то не пошкодує. Наївшись, пес вдячно лизнув руку негритянці, яка навпочіпки сиділа біля Факела.
— Сірома, він просто конав з голоду.
— Клянуся звіриною в пущі, що йому полатали ребра. Погуляла по ньому ломака.