Фантастика Всесвіту. Випуск 4
- Автор: Зельцер Дэвид
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 4». Краткое содержание книги:
Горюха дивився, як, пересміюючись, вони рушили до ванькирчика в глибині майстерні; тоді поклав морду на лапи й заснув.
Весела Епіфанія стала на порозі кузні, тримаючи обіруч важку каменюку.
— Знайшла на річці. Припала до вподоби, от і принесла.
Ця вже зріла, бувала в бувальцях жінка зберегла дівоче сприйняття і безпосередність. Щодня якийсь гостинець: крем’яшок, фрукт, квітка, перелякана зелена ящірка, а найцінніший дарунок — вона сама. Чорний, округлий і гладенький, камінь покотився по підлозі; м’ясисті губи жінки затремтіли від сміху:
— Чим не яйце?
Авжеж, авжеж, велике й чорне яйце, яйце самого Ошали. Факел безсоромно розреготався:
— Яйце Ошали! Поклади його в капищі.
Капище населяли ориша, могутні й убогі божки. Кастор викував Епіфанії латунне абебе з маленьким дзеркальцем посередині, щоб вона принесла його в жертву Ошун; латунь сяяла, як щире золото, — розкіш, та й годі. Фетиш той лежав у капищі для матері тихих плес, але Епіфанія взяла його собі — обмахуватися й дивитись у дзеркальце. Хто ж із них марнославніший? Ошун чи її дочка?
Епіфанія мала й жовте намисто з африканських пацьорків, найбільший свій скарб, і набір мушлів для ворожби. Деякі дівчата боялися її, цурались, вважали чаклункою.
Мандруючи підсохлими дорогами, під літнім сонцем, розпорядником життя повій, Епіфанія прибилася у Велику Пастку о порі між двома сафрами. Убогість хутірця компенсував незрівнянний краєвид, краса природи. Какао для перевозки не надходило, і рух обозів та обозників у цей час завмирав. Дівки, ці вертихвістки, на одному місці не засиджувались, їх манили людні містечка й постійна клієнтура. Конкуренток лишилося мало, та й ті найнижчого розбору, і Епіфанія майже самовладно царювала на Жаб’ячій Косі й у майстерні Кастора Абдуїна. Жаркої пори не було повії вишуканішої та елегантнішої за Бернарду. Але Бернарда не бралася до уваги: початківка, приймала на розкладачці, мешкала в рубаній хатині та ще й корчила з себе велику пані.
Епіфанія вважала Фадула гарним чоловіком, цінувала його чоловічу потугу, проте захопитися ним не захопилась. Бо втелющилася у Факела, коли побачила, як він б’є молотом по криці, як викрешує снопи іскор. Любов неподільна, інакше то не справжнє почуття, а омана і облуда, які закінчуються образами й плачем, коли не різаниною та стріляниною. Для Епіфанії кохання не жарт; любов для неї не голка, що взяв та й вистромив: згадай та охни, мовчи та сохни. Примхи її Факел терпів з усмішкою, вважав їх милими й корився їй. Проте залишався незалежним.
Того дня, коли вони зустрілись на річці, Епіфанія, залазячи в гамак у кузні, попередила його:
— Якщо я закохалася, не думай, що сядеш мені на шию. Знайомство наше коротке і щастя не вічне. Сьогодні я в гамаку з тобою, а завтра вже в дорозі з торбою — в пошуках кращої долі.
— Я не люблю ні командувати сам, — відповів Кастор, пригортаючись до неї, — ні щоб командували мною.
Чорна як смола негритянка, харпачка, в якої не було де голову прихилити, приндилася так, наче була грінга, біла, кров з молоком, та ще й багачка; нікчемна повія, вона корчила з себе заміжню сеньйору з заможного дому, спалахувала, як сірник, і бундючно йшла геть.
— Шукай собі іншу, я тобі більше не пара!
Але гнів швидко минав, і вона верталася, щоб помиритися і спокутувати свою провину. А Кастор не раз зустрічав її словами: ти ж хотіла, щоб я пошукав іншу…
Епіфанія казилася, із шкури пнулася, погрожувала розправитися з суперницями, наслати на них прокляття. За Факелом, цим вродливим негром, сохло чимало дівок, але страх перед ворожбою і чаклунством перемагав. А проте знаходилися сміливиці: от хоча б свавільна Даліла. Що вже не перепробували — і зміїну отруту, і віспу, і пристріт ревнивої метиски — з неї, як з гуски вода. Вона називала себе дочкою Обалуайє, цього величного старця.
А все ж хай і манірниця, хай і коверзуха, Епіфанія була незрівнянна. Любо було дивитися, як відважно вона йшла через вигін під пекучим сонцем: на чорній, як вугіль, шкірі грали синюваті відблиски, як колись золотавились переливи на білій мов сніг шкірі сеньйори баронеси. Ось на кого Епіфанія скидалася — на мадам. Вони були схожі між собою цяточка в цяточку: мабаси, сестри-близнючки.
За обіднім столом у «великому домі» дворянка застромлювала за корсаж паризької сукні рідкісну садову квітку. Тільки-но барон виходив на веранду викурити сигару, таку їй гидку, як розпусниця манила пальцем лакея:
— Це для тебе, серце моє… — Вона розтягала пальцями декольте, виставляючи груди: — Йди сюди… — І голос її завмирав.