Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9500-8
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Перший том «Від Майдану до Іловайська» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» охоплює період з кінця лютого 2014 року до перших днів вересня 2014 року.
— Ви теж від Гордійчука? — запитав я в їхнього старшого.
— Так. Я — «Тренер» — відповів міцний приземистий мужик з похмурим поглядом. Протягнув руку. — «Зоран». Зараз у харківській групі я за старшого. Костя «Вихор» до Харкова за рештою хлопців поїхав. Цікаво, багато у Владімирича таких груп?
— Та, наче ще «Крим» є, але я їх ще не бачив.
Було спекотно. «Тренера» звали Темуром, і він терпляче допомагав нам освоїтися з ПКМ. Видно було, що людина досвідчена, а його бійці виглядали затятими солдатами. Особливо порівняно з нашим молодняком. Практично всі з нас вперше стріляли. І я не виняток. Ми відстрілялися із автомата, кулемета і от-от повинні були почати стріляти із гранатомета, як до полігону під’їхав Ігор Владімирич. Він був на машині, хоча до наших наметів було метрів триста. Видно, поспішав:
— Хлопчики, мене тут призначили старшим на Савур-Могилу, і через кілька годин я вилітаю. Хто готовий летіти зі мною? На дві доби. Побудете зі мною при штабі.
Ми переглянулись. Група «Луганськ» практично в повному складі зголосилась їхати, окрім Гени, котрому терміново необхідно було їхати додому. Натомість наша група явно не відчувала впевненості в собі. Рішення мав прийняти я. Відійшли порадитися:
— Максе, ми ж іще не готові. Перший полігон лише. Та й без Кості лячно їхати.
— Так, я розумію, але я поїду. Хтось із нас повинен із Владімиричем поїхати. Ми ж також його група. Херово буде, якщо від нас ніхто не поїде. Тому я поїду. Хлопці виглядали понурими. Я сказав про своє рішення Гордійчуку.
— Хто зі мною, йдіть збиратися. За дві години виліт, — сказав Владімирич і поїхав із полігону. Я встиг заскочити до нього в машину, щоб не іти спекою. За десять хвилин у намет увірвався захеканий Бистров:
— Братухо, я з тобою. Бля, я себе поважати не буду, якщо ти поїдеш, а я залишуся. Ми ж напарники.
— Серього, якщо не відчуваєш, не їдь. Це нормально. Ніхто на тебе криво не гляне. А я тим паче.
— Ні, ні. Я вирішив. Я з тобою.
— Дякую, брате. Збираємось. Часу мало. Прийшла решта хлопців і трохи зніяковіло спостерігали за нашими зборами. Та і ми нервували. Не зовсім було зрозуміло, що брати з собою «на два дні», а що можна залишити.
У вертоліт за кілька годин до заходу сонця сідали полковник Гордійчук — наш командир і куратор із ГУРа, шестеро добровольців із групи «Луганськ» під командуванням Темура Юлдашева, Сергій Бистров і я, з єдиним «калашем» на всіх добровольців. Автомат був і в Гордійчука. Другий автомат він взяв у свого зама, Альберта, і вручив мені з додатковим ріжком, вказавши позицію стрілка у вертольоті. На питання про зброю для інших бійців Владімирич відповів сухо:
— Все отримаєте на місці. Там все видамо.
• Зведення новин
• У ніч на 3 серпня на територію Луганської області зайшла військова техніка з РФ. Це випливає з повідомлення в.о. губернатора Луганської області Ірини Верігіної.
«Сьогодні вночі знову на нашу територію зайшла військова техніка. А значить будуть нові руйнування і смерті», — зазначила вона.
Також, за словами Верігіної, на Луганщині в районі с. Золотого тривають бої, у зв’язку з чим евакуація населення можлива через Луганськ або Лисичанськ.
Бійців, які стоять на кордоні з РФ неподалік Червонопартизанська , знову обстрілюють важкою артилерією з боку Російської Федерації.
• З полону бойовиків звільнені чернігівські танкісти — службовці в/ч 1815. Про це у Фейсбук повідомив заступник голови Дніпропетровської ОДА Борис Філатов.
4 серпня 2014 року
• Ігор Михайлишин «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону ‘‘Донбас’’»
4 серпня 2014 року. Знову їдемо на Первомайськ. Для мене це вже другий штурм. Для «Лєрмонтова» — шостий чи навіть сьомий. Його все ніяк не покидає ідея відбити це місто. Кожного дня робить точкові удари по ворожих позиціях і проводить розвідку боєм. Розповідав, що якось вони навіть потрапили до міста. Випадково. Заблукали. А коли зрозуміли, де вони, то вдалося по-тихому звідти чкурнути. Якщо б сєпари помітили це — живими б не вибрались.
Місця знайомі. Дерева, кущі, трава — усе те саме. Уже не виглядають такими страшним, як першого разу. На війні якраз оце почуття є найнебезпечнішим. Почуття умовної безпеки.
Як і минулого разу, люди на узбіччях щиро усміхаються і плачуть. І тут я помічаю, що серед натовпу височіє чоловіча рука. Тип у футболці та спортивних штанах, нічого не боячись, показує всьому батальйону фак. Вигнув свого середнього пальця високо-високо в небо. Ще й гримасу корчить відповідну. Саме таких людей видивлявсь у натовпі. Саме таких потрібно запам’ятовувати на майбутнє і потім блискавично помічати їх у натовпі. Потрібно чітко вловити їхні риси і повадки. Щоб більше не проходити повз них у майбутньому. Саме вони бажають нашої смерті. Саме через них ми зараз тут.