Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9500-8
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Перший том «Від Майдану до Іловайська» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» охоплює період з кінця лютого 2014 року до перших днів вересня 2014 року.
Ну, а що таке, ці самі «Мсти»? Яке-небудь старослов’янське значення слова «помста»? У цих «намстах» є однина? Або ці самі «Мсти», як і «ножиці» зі «штанами», уживаються тільки у множині? Нічого не зрозуміло.
Залізли в Інтернет. Виявилося, що це дивізіонна 152-міліметрова гаубиця з широким спектром вирішуваних вогневих завдань. Прийнята на озброєння армією колишнього СРСР 1987 року і є в арсеналі ЗСУ, звичайно Росії, і низки армій колишнього Союзу. Обслуга гармати складається з восьми осіб. Решта тактико-технічних характеристик гармати були нам поки не зрозумілі.
А саме слово «Мста» позначає річку в Тверській і Новгородській областях Росії. Походить від якоїсь з прибалтійсько-фінських мов (musta — «чорна»).
Подумки передавши привіт у зв’язку зі з’ясованим топонімом гармати балтійським «лісовим братам» і шюцкору, ми уїдливо пройшлися заодно по мокшанам і далі взялися опановувати гармату.
Хоча військкомати сортували і відбирали мобілізованих строго з урахуванням військових спеціальностей, практично ніхто в батареї не володів необхідними навичками роботи з гарматами. Крім кількох хлопців, які відслужили строкову службу зовсім недавно.
Ставало очевидним, що за наявної системи армійського резерву і перепідготовки укомплектувати штат батареї навченими артилеристами, навіть з огляду на те, що більша частина колись служила в цьому роді війська, неможливо. З таким же успіхом можна було б набрати абсолютно випадкових людей. Якими, по суті, ми себе і вважали.
Бачачи наше зніяковіння, Роман постарався внести ясність: «Ну, ось така ж гармата, як стоїть перед клубом 2А36, тільки трохи менша і на двох колесах». Він важко видихнув, показавши тим самим, що вичерпав свою тижневу норму комунікабельності і красномовства.
Ми, звісно, побігли дивитися на ту гармату, яка стоїть перед клубом. Певна річ, як вона точно називається, ми теж з першого разу не запам’ятали. Справді, ми виявили заявлені Ромою чотири колеса і ствол. Уявити собі двоколісну гармату ми змогли. Також усі здогадалися, що заряджається вона з казенної частини.
Безпосереднє ж ознайомлення з нашими бойовими гарматами сталося приблизно через десять днів після нашої появи у військовій частині. Їх привезли з Яворівського полігону, куди звозили важку артилерію, після ліквідації 11-ї артбригади, що стояла в Тернополі. Вважалося, що гаубиці перебувають на зберіганні і консервації. Насправді, було більше схоже на те, що їх готували на утилізацію. Іржаві, розукомплектовані, вигорілі і з несправними механізмами вони зовсім не підходили під визначення «найсучасніших гармат української армії». Усі вони були у вкрай занедбаному стані. У кожної з гармат були значні механічні проблеми. Бракувало гідравлічних масел і противідкатних рідин для нормальної роботи противідкатних механізмів. Замість них у системі гармат була звичайна вода. І звичайно, що вже давно не закачувалося повітря, не проводилося вивіряння гаубиць.
Безбожна кількість солідолу з густим замісом бруду та іржі радше призводила до зношування механізмів гармат, ніж їх збереження.
• Ігор Михайлишин «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону ‘‘Донбас’’»
31 липня 2014 року. Первомайськ
— Щас вам прикол расскажу!
— Ти воду взяв? Да взял я, взял... Короче! Тут, в Попасной, есть озеро недалеко. Один из наших решил поплавать! Вода отличная, теплая. Плавает себе. Хорошо! И внезапно начинается обстрел! До берега далеко. В воде деться некуда! П****ц! Мины разрываются вокруг. Мужик растерянный. Что делать? Что делать? И тут слышит — одна мина летит прямо в него! Он не своим голосом начинает орать: «Только б убило! Только б не ранило!». Представляете? Дебил! Лишь бы не ранило его...
— А що далі?
— Да ничего. Мина упала в озеро и не взорвалась. Везет же таким дуракам!
— Він тепер довго не захоче купатись!
Попереду — дорога, що піднімається догори. На горизонті тільки небо. Це дійсно так чи просто до болю реальний символізм?
— «Амбал»!
— Так.
— Вот ты у себя в Макеевке рос, такой славный парень. Что они тебя там не научили нормально разговаривать?
— Це ти про те, що я українською розмовляю?
— Ага.
— Чому ж? Я разговаривал раньше как надо. Але тепер це справа принципу.
— Это тебя «Пианист» подсадил?
— А шо ти до мене вчепився? Він собі якою мовою хоче, такою і розмовляє.
— Ні, не «Піаніст». Коли Путін почав говорити, що він захищає російськомовне населення. От тоді я й перейшов остаточно на українську. Мене не потрібно захищати.
— Ой-ой... То ты теперь сепаров будешь заставлять петь Гимн Украины?