Вершник без голови

Він не дослухався до звуків за дверима, бо знав: якщо тій приїдуть, то не вночі. Тільки раз він вийшов з хатини, вже аж над ранок, коли місячне світло почало зливатися з першим промінням світанку.

Підняв його Тара. Блукаючи серед заростей, собака раптом протягло й тужливо завив, а тоді сполохано вбіг до хатини.

Загасивши свічку, Зеб тихенько вийшов за двері й прислухався.

Нічні голоси прерії чомусь мовчали. Можливо, їх урвало виття собаки. Але чому собака завив?

Старий мисливець спершу оглянув лужок перед хатиною, потім обвів поглядом узлісся й темний затінок дерев.

Нічого незвичайного він там не побачив.

Він звів очі на крутосхил, що темною смугою тягся на тлі неба; з обох боків над ним здіймалися крони високих дерев, що росли внизу. Між тими деревами був проміжок, кроків п'ятдесят завширшки, — Зеб знав, що то горішній край урвища, за яким розляглася відкрита рівнина.

Ту грань між світлом і темрявою було видно виразно, як удень, бо небо за нею осявав яскравий місяць. Навіть змія не проповзла б там непомічена. Але й там Зеб не побачив нічого.

Зате дещо почув. З рівнини, начебто неподалік від краю урвища, до нього долинув тихий звук. Скидалося на те, що десь там кінь черкнув підковою об камінь. Принаймні так здалося Зебові, і він нашорошив вуха: чи не почує знов такого звуку.

Звук не повторився, але скоро мисливець упевнився, що його здогад був слушний: з-за дерев з'явився кінь і пішов далі краєм урвища.

На коні сидів вершник. І кінь і вершник чітким силуетом вирізнялися на ясно-сапфіровому тлі неба.

Кінь був досконалої будови — немов викарбуваний рукою справжнього митця. Постать вершника видно було тільки від сідла до плечей. Ноги зливалися з силуетом коня, хоч поблискування острог і стремен свідчило, що вони на місці; а от над плечима не видно було нічого — навіть і знаку голови!

Зеб Стамп протер очі й подивився, потім знов протер очі й подивився. Ні, ніщо не змінилося. Нехай би він і сто разів протирав очі, та однаково побачив би те саме — вершника без голови.

Так, він бачив вершника без голови, в цьому годі було сумніватися, — бачив, як його кінь іде понад урвищем повільною, але рівною ступою і зовсім безгучно, немов не йде, а пливе, як ото пливуть «живі картини» в чарівному ліхтарі.

Те видовище тривало не одну мить: Зеб мав змогу спостерігати його довший час і розгледіти все добре — цілком досить, аби переконатися, що то не привиддя і не якась інша омана чуттів.

І зникло воно не враз, а поволі, поступово: спершу голова коня, тоді шия і груди, потім примарна й водночас чудернацька постать вершника і, нарешті, крижі коня та його довгий розмаяний хвіст.

— Боже правий!

Цей вигук злетів з уст Зеба Стампа не з дива, що вершник без голови зник. Якраз у тому не було нічого дивного: просто герой "вистави перетнув сцену і зайшов' за лаштунки — крони дерев над краєм урвища.

— Боже, правий!

Двічі вихопився у старого мисливця цей вигук безмежного подиву, і обидва рази з тону його було чути, який він приголомшений.