Вершник без голови
- Автор: Майн Рид Томас
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вершник без голови». Краткое содержание книги:
Це один в найпопулярніших пригодницьких романів широковідомого англійського письменника XIX ст., у яких веливодушність і благородство протистоять злу й насильству.
Отож не дивно, що він так поспішав забратися геть з тієї галявини.
Як уже згадувалося, справжній дім Ісідори був по той бік Ріо-Гранде, миль за шістдесят від гасієнди Мартінеса. Та це не заважало їй часто навідувати своїх родичів на Леоні.
Спонукала її до того аж ніяк не корисливість. Про спадщину Ісідора зовсім не думала. Вона й так була багатою спадкоємницею: її батько мав не менші статки. Просто їй подобалося гостювати в дядьковому домі. Подобались і самі ті переїзди від річки до річки, і вона здебільшого відбувала їх за один день — від рана до смерку, — й досить часто сама-одна, без супутників.
Віднедавна Ісідора почала їздити на Леону ще частіше. Може, її прихильність до техаських родичів зростала тим дужче, чим більше вони старішали? А коли ні, то що її туди вабило?
Відповімо на це запитання навпростець, як зробила б і сама донья Ісідора: вона почала так учащати на Леону тому, що сподівалась зустрітися з Морісом Дже-ральдом. Так само навпростець можна сказати, що вона кохала його.
Атож, її серце належало молодому ірландцеві. Як уже відомо, колись він по-дружньому прийшов на допомогу доньї Ісідорі; хоч цілком можливо, що відважне серце мексиканки полонив не так сам той вчинок, як лицарська хоробрість, що її виявив тоді Моріс-мустангер.
Можливо також, що вона добачила в своєму обранцеві й інші привабні риси, які не так легко визначити словами. Чи хотів сам мустангер причарувати її, чи це сталося поза його бажанням, міг сказати тільки він. А він казав: ні, не хотів, — і ми повинні на це зважати. Одначе важко повірити, щоб хтось міг дивитися в очі прекрасної Ісідори, не бажаючи побачити в них сердечну прихильність до себе. І хай навіть Моріс казав правду, але нам було б легше йому повірити, коли б він зустрів Луїзу Пойндекстер перед тим, як познайомився з Ісідорою. А насправді зустріч у вигорілій прерії сталася кількома тижнями пізніше, ніж пригода з п'яними індіанцями.
Отож щось та мало бути між мустангером і молодою мексиканкою, коли вона вважала за можливе сподіватися — чи навіть вірити, — що й він відповість їй взаємністю.
Зрештою дійшло до того, що Ісідора вже не могла жити спокійно. Її палка вдача більш не хотіла миритися з непевністю. Ісідора знала одне: вона його кохає. І вирішила одверто сказати йому про це й зажадати такої самої одвертої відповіді на запитання, чи кохає її він. Тим-то й призначила побачення, що не відбулося. На заваді їй став Мігель Діас.
Так думала молода мексиканка, коли, покинувши галявину на пагорбі, чимдуж мчала верхи до гасієнди свого дядька.
Її сірий кінь скаче гінким чвалом. Вона їде простоволоса, її зачіска розсипалась, і пишні чорні коси мають на вітрі, спадаючи на плечі, не покриті ні шарфом, ні серапе. Її серапе лишилося на тій галявині, а з ним і сомбреро.
Очі її збуджено блищать, на щоках палають рум'янці.
Чому — ми вже знаємо.
Знаємо й те, чому вона так жене свого коня. Вона сама про це сказала.
А втім, наближаючись до гасієнди, вона напинає поводи. Кінь стишує ходу, йде клусом, потім ще повільніше, ступою, а невдовзі й зовсім спиняється посеред дороги.
Як видно, вершниця змінила свій намір чи вирішила ще раз зважити його.
Сидячи в сідлі, вона міркує.
«А як подумати, то, може, краще його не чіпати? Бо зчиниться страшний скандал — і тут, і вдома. Ніхто ж не знає про… Я єдиний свідок, а що я сама скажу?.. О, якби я могла розказати доблесним техасцям усе як є! Цього було б досить, щоб жорстоко покарати його… Та ні, хай собі живе. Хоч який він мерзотник, я його не боюся. Після того, що сталося, він обминатиме мене десятою дорогою. Пресвята діво, подумати тільки, що я могла захопитися ним, нехай і ненадовго!.. Треба послати когось, щоб його розв'язали. Такого, що збереже мою таємницю. Кого б це?.. Ага, Беніто, управителя, він надійна й смілива людина… Хвалити Бога, онде й він сам! Як завжди, при ділі — лічить худобу…»
— Беніто! Беніто!
— Чого зволите, сеньйорито?
— Слухайте, Беніто, чи не зробите ви мені одну послугу? Згода?
— Який буде наказ, сеньйорито? — низько вклоняючись, запитує управитель.
— Це не наказ, друже Беніто, це прохання.
— Я вас слухаю, сеньйорито!
— Ви знаєте галявину на вершині пагорба, там де сходяться три дороги?
— Не гірше, ніж коралі в гасієнді вашого дядечка.
— Добре. То поїдьте туди і там побачите на землі чоловіка, руки в нього зв'язані ласо. Розв'яжіть його, і нехай собі йде. Якщо він забився, впавши з коня, то допоможіть йому по змозі. Тільки не кажіть, хто вас послав. Може, ви й знаєте того чоловіка, напевне знаєте, але то байдуже. Ні про що не питайте і не відповідайте на його запитання. Тільки-но зведеться на но ги — хай іде собі куди хоче. Ви зрозуміли?