Вершник без голови
- Автор: Майн Рид Томас
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вершник без голови». Краткое содержание книги:
Це один в найпопулярніших пригодницьких романів широковідомого англійського письменника XIX ст., у яких веливодушність і благородство протистоять злу й насильству.
— Усе зрозумів, сеньйорито. І зроблю все точнісінько так, як ви звеліли.
— Дякую, друже Беніто. І дядько Сільвіо вам віддячить, тільки в и йому про це не нагадуйте. Я сама про все подбаю. А як він і не вволить мого прохання… ну що ж, тоді, може статися, десь найближчим часом в одному маєтку на Ріо-Гранде потрібен буде сміливий і відданий управитель, саме такий, яким я вважаю вас.
— Усі знають, що донья Ісідора така ж великодушна, як і прекрасна!
— Дякую, Беніто. І ще одне прохання. Про цю послугу, яку ви мені зробите, мають знати тільки троє. Третій — це той, до кого я вас посилаю. А решта двоє вам відомі.
— Я все зрозумів, сеньйорито. Як ви сказали, так і буде.
Управитель рушає. Мабуть, зайве додавати, що він на коні: люди його діла рідко ходять пішки, навіть коли їдуть не далі як за милю.
— Стривайте! Я забула ще одне! — зупиняє його донья Ісідора. — Ви побачите там капелюха й серапе. То мої речі, привезіть їх. Я почекаю вас тут або зустріну десь на дорозі.
Беніто вклоняється і знов рушає. Та знов йому доводиться спинитися.
— Ось що, сеньйоре Беніто, я подумала й вирішила їхати з вами. Вперед!
Примхи господаревої небоги вже не дивують управителя. Ні про що не питаючи, він слухняно звертає коня до пагорба. Донья Ісідора рушає за ним. Вона сама звеліла йому їхати попереду. Звісно, це порушення аристократичного звичаю, але вона має на те свої підстави.
Цього разу Беніто помиляється. Сеньйорита їде з ним не з пустої примхи. Повернутися на галявину її змушує справді поважна причина: вона забула там не лише серапе та капелюха, а й записку, що завдала їй стільки прикрощів.
Донья Ісідора звірила «другові Беніто» далеко не все, а про це йому знати тим більше ні до чого. Записка може спричинитися до скандалу куди серйознішого за сварку з Мігелем Діасом. Отож Ісідора й хоче забрати її сама. Яка дурниця, що вона не подумала про це раніш!
Але як записка потрапила до Койота? Певна річ, від Хосе!
То, виходить, її слуга — зрадник? Чи, може Діас перестрів його на дорозі й забрав записку силоміць?
І те, й те припущення цілком слушні. Від Діаса можна сподіватися й не такого; що ж до Хосе, то вона й раніше мала підстави сумніватись у його вірності.
Ось про що думає молода мексиканка, знов піднімаючись схилом над річковою долиною.
Нарешті вони досягають вершини і виїжджають на знайому галявину. Тепер Ісідора їде поряд з управителем.
Та Мігеля Діаса там немає, і взагалі нікого немає, а що найприкріше для Ісідори — ніде не видно ані клаптика паперу! На траві лежать її капелюх, її серапе, довгий кінець ласо з розпущеним зашморгом — і більш нічого.
— Вертайтеся додому, сеньйоре Беніто. Мабуть, той чоловік прийшов до тями й спромігся сам сісти в сідло. Ну й хвалити Бога… Але пам'ятайте, друже Беніто, все одно нікому ні слова. Розумієте?
— Розумію, доньє Ісідоро.
Управитель повертає назад і невдовзі зникає за гребенем пагорба.
Молода мексиканка лишається на галявині сама.
Вона зіскакує з сідла, накидає на плечі серапе, надягає сомбреро — і знов обертається на гарненького ідальго. Потім повертається до коня й сідає в сідло — повільно, механічно, так наче думки її десь далеко…
В цю мить на галявину, скрадаючись, виходить бідолашний Хосе.
Не давши йому отямитись, донья Ісідора різко запитує:
— Де мій лист, кажи?
— Я одніс його, пані.
— Кому?
— Я… я залишив його… в готелі, — затинаючись і бліднучи, відказує слуга. — Дон Морісіо виїхав звідти.
— Брешеш, негіднику! Ти віддав його донові Мігелю Діасу. Мовчи! Я сама бачила листа в нього.
— О сеньйоро, пробачте мені, пробачте!.. Я не винен, їй-Богу, не винен.
— Дурень, треба було придумати щось розумніше. Ти сам себе виказав. Скільки заплатив тобі дон Мігель за зраду?
— Життям присягаюся, пані, то не була зрада. Він… він примусив мене… погрожував, бив… Мені… нічого не заплатили.
— То я тобі заплачу! Ти мені більше не слуга. А платня ось тобі… ось тобі… ось тобі…
Не менш як разів десять повторює Ісідора ці слова, і за кожним разом її хлист падає на плечі зрадливого слуги. Він пробує тікати, але марно. Його знов і знов спиняє страх перед розпашілим конем, що може збити його з ніг і потоптати копитами.
Биття кінчається аж тоді, коли на смаглявій шкірі нещасного з'являються сині пасмуги.