Вершник без голови
- Автор: Майн Рид Томас
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вершник без голови». Краткое содержание книги:
Це один в найпопулярніших пригодницьких романів широковідомого англійського письменника XIX ст., у яких веливодушність і благородство протистоять злу й насильству.
Дужі, але обережні руки перенесли хворого на його постіль, прикриту кінськими шкурами. Мустангер не тямив, де він, і не впізнавав облич друзів, що схилялися над ним. Та хоч свідомість до нього й не поверталась, він став трохи спокійніший і вже не поривався кидатись на людей, як раніш.
Він не лежав мовчки, але й не відповідав, коли його про щось лагідно питали, або ж відповідав так недоладно, що жаль було слухати. Але з уст його злітали такі страшні слова, що викликали не тільки жаль, а й тяжкі роздуми.
Його друзі як могли перев'язали йому хвору ногу, і тепер доводилося тільки чекати ранку.
Фелім пішов спати на своє ложе, а старий мисливець залишився чатувати біля хворого. Не варт закидати слузі невірність чи недбальство, бо Зеб сам умовив його лягти, сказав, що ні до чого їм обом сидіти цілу ніч без сну.
Старий мисливець мав на те свої причини. Він не хотів, щоб страшне марення хворого почув ще хтось, крім нього, хоч би й Фелім. Нехай уже він сам усе те слухатиме.
І Зеб сидів отак сам аж до ранку й слухав ту гарячкову мову.
Старий мисливець чув слова, що дивували його, й імена, які зовсім його не дивували. Він анітрохи не дивувався, раз у раз чуючи ім'я Луїзи Пойндекстер і звернені до неї палкі слова кохання.
Та було ще одне ім'я, що часто зривалося з уст хворого, і за тим ім'ям ішла мова, далеко не така приємна для Зебового вуха. То було ім'я Луїзиного брата, і за ним вихоплювалися уривчасті, безладні, майже незбагненні слова.
Проте, зіставляючи ті слова між собою і доповнюючи їх уже відомими йому обставинами, Зеб Стамп ще задовго до світанку дійшов цілком певного висновку: Генрі Пойндекстера вже не було живого!
Розділ LV
ДЕНЬ НОВИН
Дон Сільвіо Мартінес був один з нечисленних багатих мексиканців, що не виїхали з Техасу, коли цей край завоювали могутні північні колонізатори. Чоловік уже поважних літ, мирної вдачі й далекий від політики, він сприйняв переміну в своєму становищі без особливого жалю. Тим більше, що втрату мексиканського підданства йому цілком відшкодувала безпека від нападів команчів, які до появи нових поселенців загрожували всьому краю спустошенням.
Щоправда, ті дикуни й дотепер не скорились остаточно, проте вчиняли свої грабіжницькі наскоки куди рідше, лише вряди-годи. І саме вже це було відчутною зміною на краще, як порівняти з минулим.
Дон Сільвіо був ганадеро, тобто поміщик-скотар великої руки. Його маєток розлігся на багато миль уздовж і вшир, і на тих угіддях випасалися тисячі коней та корів.
Мешкав він у великому прямокутному одноповерховому будинку, що скидався більше на в'язницю, аніж на оселю, й з усіх боків був оточений загородами для худоби, або коралями. Звичайно то була тиха місцина, окрім хіба тих днів, коли таврували худобу, — тоді скрізь довкола вирувало бучне свято.
Але такі дні випадали тільки раз на рік, а решту часу власник гасієнди, затятий старий парубок, жив тихим і відлюдним життям, маючи за товариство тільки старшу сестру, що мешкала разом з ним. Цей усталений звичай порушувався лише час від часу, коли з Ріо-Гранде приїздила погостювати в дядька й тітки їхня чарівна племінниця. Тоді в господі дона Сільвіо ставало трохи веселіше.
Ісідорі там завжди раділи; вона могла приїжджати й від'їжджати коли хотіла і робити в дядьковому домі все, що їй заманеться. Старому поміщикові подобалась її жвава вдача, бо й сам він був людиною аж ніяк не похмурою. А ті нахили племінниці, що в інших країнах могли б видатися нежіночними, далеко не так впадали в око там, де щодня можна було чекати якоїсь небезпеки, де позаміський дім не раз ставав фортецею і часом у ньому проливалася кров господарів.
Дон Сільвіо Мартінес колись і сам був свідком і учасником багатьох бурхливих подій. Його молодість минула серед постійних небезпек, і відвага Ісідори, що часом доходила до відчайдушності, анітрохи не смутила дядька, а навпаки, тішила його душу.
Старий любив племінницю, як рідну дочку, і всі знали, що по смерті дона Сільвіо Мартінеса власницею його маєтку — всіх отих неозорих угідь і тисяч голів худоби — стане вона, Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос. Тож, мабуть, зайве додавати, що скрізь, хоч би де вона пішла, її зустрічали з повагою, а слуги гасієнди Мартінеса шанували «сеньйориту» як свою майбутню господиню.
Та поважали її не тільки за те. Сама її вдача припала до вподоби хвацьким ранчеро, і не було в маєтку чоловіка, що за першим її знаком не вхопився б за мачете й не пустив його в діло.
Мігель Діас не брехав, коли казав, що йому загрожує небезпека. Він мав усі підстави так гадати. Якби Ісідора захотіла його покарати, їй досить було послати кількох людей свого дядька, і ті миттю повісили б його на найближчому дереві.