Вершник без голови

— Я не хочу бачити її, — швидко відказала вона. — Я хочу бачити його. Чи він удома? Чи він у цій хатині?

— Чи він удома? Оце вже ми дійшли до самісінької суті. Ну, а якби я сказав вам, що він удома, то чого б ви од нього захотіли?

— Я хочу бачити його.

— Он як? А проте доведеться вам почекати. Хоч яка ви гарненька, але мій хазяїн поки що не може прийняти нікого, хіба тільки лікаря чи священика. А вам до нього не можна.

— Але я дуже хочу бачити його, сеньйоре.

— Атож, дуже хочете. Ви це вже казали. А я кажу вам, що не можна. Фелім О'Нійл не звик відмовляти красуням, а надто таким чорнооким, як оце ви, та все одно нічого не вийде. До хазяїна зараз не можна.

— Чому не можна?

— Чому? Ну, є причина, і не одна. По-перше, я вже казав вам, він не може нікого приймати, а надто даму.

— Але чому, сеньйоре? Чому?

— Тому що він не одягнений як годиться. На ньому нічого нема, крім сорочки та ще ганчір'я, яким його обмотав містер Стамп. Побий мене грім, коли з усього того ганчір'я не вийшов би йому цілий костюм — сюртук, жилетка й штани.

— Сеньйоре, я не розумію вас.

— Он як? А чого ж тут не розуміти? Я ж вам кажу, що хазяїн у ліжку.

— У ліжку? О такій порі? Хіба з ним щось…

— Негаразд, ви хотіли сказати? Авжеж, таки негаразд, ціла купа негараздів, задосить, щоб пролежати в ліжку не один тиждень.

— О сеньйоре, невже він захворів?

— А я ж вам про що кажу! Ото ж бо й є, панночко, чого вже правду ховати. Та й йому від того* що я про це сказав, ні гірше, ні краще не буде. Хоч і в очі йому це скажи, він і словом не заперечить.

— То він хворий. О сеньйоре, ви скажете мені, що з ним і від чого він захворів?

— Та певне, але сказати можу тільки про одне з того, що ви оце спитали. Хвороба його така, що він увесь побитий і подряпаний, а чи він сам так побився, чи хто інший його побив — про те лише Бог знав. В нього дуже забита нога, а шкіра так подерта, наче його зав'язали в мішок з десятком лютих котів. Живого місця на ньому немає, бодай отакісінького, як ваша долонька. А ще гірше, що він не тямить себе.

— Не тямить себе?

— Анітрішки. Верзе таке бозна-що, як ото коли хтось хильне зайвого і уявляє собі, ніби за ним ганяються з дрючком. Та як по правді, то йому б тепер і на користь трохи хильнути, якби тільки було що. Але ж ніде ні крапелиночки — ні в бутлі, ні у флязі… Стривайте, а ви не маєте при собі якоїсь маленької фляжечки? Трохи того агвардієнту — так звуть його по-вашому? Дарма, мені траплялося куштувати й гірше зілля. А я ж таки певен, що ковток того питва пішов би хазяїнові на користь. То скажіть правду, пані: чи маєте ви його при собі?

— Ні, сеньйоре, нічого такого я не маю. На жаль, не маю.

— Ет! Шкода бідолашного панича Моріса. Воно було б йому страх як корисно. Ну, та нічого не вдієш, хай потерпить.

— Але, сеньйоре, чи можна мені його побачити?

— Аж ніяк не можна. Та й навіщо воно? Він же однаково не добере, чи то ви, чи його бабуся. Кажу ж вам, він увесь побитий і не тямить себе.