Майстер і Маргарита

Тепер, під час урагану, африканець ховався коло ніші, де містилася статуя білої голої жінки зі схиленою головою, боячись з’явитися невчасно на очі і водночас пильнуючи, щоб не пропустити хвилину, коли його може покликати прокуратор.

Лежачи на ложі в грозовому напівмороці, прокуратор сам наливав собі вино в чашу, пив довгими ковтками, час від часу торкався до хліба, кришив його, глитав маленькими шматочками, час від часу висмоктував устриць, жував лимон і пив знову.

Якби не ревіння води та не удари грому, що, здавалося, заповзялися розплющити палацовий дах, якби не стукіт граду, що молотив по сходинках балкона, можна було б дочути, що прокуратор щось буркоче, розмовляючи сам з собою. А якби колихкі змиги небесного вогню перетворилися б на стале світло, спостережник міг би бачити, що прокураторове обличчя з очима, почервонілими від недавнього безсоння та вина, виображує нетерплячку, що прокуратор не лише дивиться на дві білі троянди, затонулі в червоній калюжі, але весь час повертає обличчя до саду, назустріч водяному пилу та піску, що він на когось чекає, нетерпляче чекає.

Минув якийсь час, і завіса води перед очима прокуратора почала тоншати. Хоч який шалений був ураган, він поволі слабшав. Сухе віття більше не трощилося і не падало. Удари грому й блискавиці стали рідшати. Над Єршалаїмом пливло вже не фіолетове з білою опушкою покривало, а звичайна сіра ар’єргардна хмара. Грозу відносило до Мертвого моря.

Тепер уже можна було почути окремо і шум дощу, і плюскіт води, яка текла ринвами і просто приступками тих сходів, якими вдень прокуратор йшов оголошувати вирок на майдані. А зрештою загучав і заглушений досі водограй. Світлішало. У сірій заволоці, що втікала на схід, з’явилися сині вікна.

Тут здалеку, прориваючись крізь лопотіння вже зовсім слабенького дощику, дійшли до слуху прокуратора слабі звуки сурм і цокіт кількох сот копит. Зачувши це, прокуратор ворухнувся, і обличчя його ожило. Ала поверталася з Лисої Гори. Зі звуку випливало, що вона проходила через ту саму площу, де було виголошено присуд.

Нарешті почув прокуратор і довгождані кроки, і шльопання на сходах, що ведуть до горішньої частини саду перед самим балконом. Прокуратор витягнув шию, і очі його заблищали, виказуючи радість.

Поміж двома мармуровими левами виткнулася спочатку голова в каптурі, а тоді й зовсім мокрий чоловік у плащі, який Обліпив тіло. Це був той самий чоловік, що перед вироком шептався з прокуратором у затемненій кімнаті палацу, а під час страти сидів на триногому дзиґлику, граючись прутиком.

Не обминаючи калюж, чоловік у каптурі перейшов сад, ступив на мозаїчну підлогу балкона і, піднявши руку, сказав високим приємним голосом: