Майстер і Маргарита
- Автор: Булгаков Михаил Афанасьевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- Переводчик: Микола Білорус
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Майстер і Маргарита». Краткое содержание книги:
— Давай підківку й серветочку.
— Яку ще серветочку-підківку? — спитала Аннушка, прикидаючись вельми майстерно. — Ніякої я серветочки не знаю. Що ви, громадянине, п’яний, чи що?
Білогрудий твердими, як поруччя автобуса і такими ж холодними пальцями, не кажучи більше ані слова, стис Аннушці горло так, що перепинив доступ повітря в її груди. Бідон випав із Аннушчиних рук на підлогу. Потримавши певний час Аннушку без повітря, безпіджачний чужоземець зняв пальці з її шиї. Глитнувши повітря, Аннушка посміхнулася:
— О, підківку? — заговорила вона. — Зараз-зараз! Так це ваша підківочка? А я дивлюсь, лежить у серветочці… Я навмисне прибрала, щоб ніхто не підняв, а то потім поминай як звали!
Діставши підківку та серветку, іноземець почав вклонятись Аннушці, міцно тиснути їй руку і палко дякувати такими словами, з великим закордонним акцентом:
— Я вам якнайглибше вдячен, мадам. Мені ця підківка дорога як пам’ять. І дозвольте вам за те, що ви її зберегли, передати двісті рублів. — І він миттю витяг із кишені жилетки гроші і віддав їх Аннушці. Та, нестямно посміхаючись, тільки вигукувала:
— О, красно дякую! Мерсі! Мерсі!
Щедрий іноземець одним махом перескочив цілий марш сходів униз, але перед тим як остаточно вшитися, гукнув знизу, але без акценту:,
— Ти, стара відьмо, якщо будь-коли ще підбереш чужу річ, у міліцію її здавай, а не за пазуху ховай!
Чуючи в голові дзвін і сум’яття від усіх цих пригод на сходах, Аннушка ще довго за інерцією продовжувала кричати:
— Мерсі! Мерсі! Мерсі!.. — а іноземця вже давно не було.
Не було і машини у дворі. Повернувши Марґариті дарунок Воланда, Азазелло розпрощався з нею, запитав, чи зручно їй сидіти, а Ґелла соковито розцілувалася з Марґаритою, кіт припав до її руки, проводжаті помахали руками безживно і нерухомо застиглому в кутку сидіння майстрові, дали знак граку і вмить розчинились у повітрі, не вважаючи за потрібне утруднювати себе сходженням на п’ятий поверх. Грак засвітив фари і викотився за ворота повз чоловіка у підворітті, що спав мертвим сном. І вогні великої чорної машини загубилися серед інших вогнів на безсонній та гамірній Садовій.
За годину в підвалі маленького будиночка в одному з арбатських провулків, у першій кімнаті, де все було так само, як до страшної осінньої ночі минулого року, за столом, накритим оксамитною скатертиною, під лампою з абажуром, коло якої стояла вазочка з конваліями, сиділа Маргарита і тихо плакала від пережитого збурення і щастя. Зшиток, понівечений вогнем, лежав перед нею, а поряд вивищувався стосик неушкоджених зошитів. Будиночок мовчав. У сусідній меншій кімнаті на дивані, вкритий лікарняним халатом, лежав у глибокому сні майстер. Його рівне дихання було безгучне.
Наплакавшись, Марґарита взялася за неушкоджені зшитки і знайшла те місце, яке перечитувала перед побаченням з Азазелло під Кремлівською стіною. Марґариті не хотілося спати. Вона пестила рукопис долонею, як пестять улюблену кішку, і повертала його в руках, оглядаючи з усіх боків, то зупиняючись на заголовному аркуші, то відкриваючи кінець. На неї накотилася раптово жахлива думка, що це все чаклунство, що зараз зшитки щезнуть з очей, що вона опиниться у своїй спальні на віллі й що, прокинувшись, їй доведеться йти топитися. Але це була остання жахлива думка, відгомін довгих страждань, яких вона зазнала. Ніщо не щезало, всемогутній Воланд був справді всемогутній, і скільки завгодно, хоч би й до самого світанку, могла Марґарита шелестіти аркушами зошитів, розгладжувати їх і цілувати і перечитувати слова:
— Пітьма, що надійшла з Середземного моря, накрила ненависний прокураторові город… Так, пітьма…
Розділ 25
ЯК ПРОКУРАТОР НАМАГАВСЯ ВРЯТУВАТИ ІУДУ З КИРІАФА
Пітьма, що надійшла з Середземного моря, накрила ненависний прокураторові город. Щезли висячі мости, які сполучали храм зі страшною Антонієвою вежею, опустилася з неба хлань і залила крилатих богів над гіподромом, Хасмонейський палац з бійницями, торговища, караван-сараї, провулки, ставки… Пропав Єршалаїм — великий город, наче його і не було на світі. Все пожерла пітьма, яка налякала все живе в Єршалаїмі та його околицях. Дивовижне хмаровище пригнало з боку моря на кінець дня, чотирнадцятого дня весняного місяця нісана.
Воно вже налягло своїм сподом на Лисий Череп, де кати поспіхом забивали стратників, воно налягло на храм у Єршалаїмі, сповзло димучими потоками з його горба і залило Поділ. Воно вливалося у віконця і гнало людей з покручених вулиць у житла. Воно не хапалося віддати свою вологу і віддавало лише світло. Тільки-но паруюче чорне вариво розпанахував вогонь, з непроглядної пітьми злітало вгору громаддя храму зі сліпучим лускованим дахом. Але вогонь згасав за мить, і храм занурювався в темну безодню. Кілька разів він виростав з неї і знову западався, і щоразу це зникнення супроводжувалося гуркотом катастрофи.