Лист до короля

Юнакам довелося переповісти всі столичні новини, хоча більшість із них намісник уже знав. По вечері вони ще тривалий час сиділи в його кімнаті, яка вікнами виходила на річку. Тепер Тіурі назвав намісникові своє справжнє ім’я, і той запитав, чи юнак, часом, не з сім’ї лицаря Тіурі Хороброго. Виявилося, що він добре знав королівство Дагоната і багато років тому, коли ще не був королівським намісником, кілька разів там бував. Але ще більше він знав про свою власну країну і на прохання хлопців розповів їм про її графства та герцогства, про річки та замки, про короля Унавена, його лицарів та двох принців.

— Божевілля! — вголос подумав Паккі. — Як двоє братів могли стати ворогами? Близнюки мають, навпаки, сильніше любити один одного.

— Так, — погодився королівський намісник. — Могло бути й інакше. У короля Унавена теж був брат, який народився з ним в один день і схожий на нього. Але той принц ніколи не зазіхав на трон. Він відмовився навіть від герцогського титулу і пішов блукати світом, а пізніше оселився в горах і став відлюдником.

— Відлюдником? — Паккі здивовано дивився на нього широко розплющеними очима.

Тіурі теж був вражений. Він одразу згадав про Ме-науреса — відлюдника, що жив біля джерела Блакитної річки.

— А цей брат. цей відлюдник... він живий ще? — запитав Паккі.

— Так, живий.

— А як його звати?

— Віддалившись від світу та королівського двору, він узяв інше ім’я, не знаю, чи можу я це ім’я назвати, і живе по той бік Великих гір. Уже чимало років минуло відтоді, як він був тут востаннє. Але інколи тутешні пілігрими та лицарі піднімалися в гори, аби відвідати його. Можливо, і ти зустрічався з ним, адже ти з гір? — намісник поглянув на Паккі з лукавою усмішкою.

— Так-так, — озвався той, — можливо.

Пізніше, уже в ліжку, Паккі запитав Тіурі:

— Що ти скажеш на це? Чи не є братом наш Менау-рес королю Унавену?

— Цілком можливо, — відповів Тіурі й подумав: «Можливо! Так, ніяк інакше й бути не може! Боже милосердний, як я раніше не здогадався, коли помітив, що Менаурес і король схожі! Бо насправді це не так уже й дивно».

Хоча друзі й лягли спати пізненько, підвелися вдосвіта, бо хотіли того ж таки дня дістатися Данґрії. Вони приязно попрощалися з намісником і виїхали на його конях. Вармін разом зі ще одним із воїнів поїхав з юнаками, аби потім доправити коней назад.

Паккі востаннє озирнувся, щоб поглянути на міст, і несподівано виголосив:

— А ми про дещо забули!

— Про що саме?

— Знайти Клауса й зацідити йому по макітрі за того човника.

Тіурі засміявся. Здається, купання в Райдужній річці надовго засіло в голові у Паккі.

Вармін теж засміявся:

— То це таки старенькі ночви Клауса! Як добре, що його корито нарешті затонуло.

У другій половині дня Паккі й Тіурі знову опинилися на ринковій площі Данґрії. Усе тут було, як і минулого разу: повно яток, торговців та покупців.