Чарівні створіння

— За своєю природою такі, як я, джентльмени наділені певною силою, але ця сила прямо залежать від наших власних сил, а ми їх маємо поновлювати.

Слово «поновлювати» прозвучало якось… небезпечно.

— Що це означає?

— Ми, так би мовити, живимося від смертних і так відновлюємо свої сили.

Чи то кімната почала кружляти, чи то загойдався Мейкон…

— Ітане, сядь. Ти білий як стіна, — Мейкон зробив крок назустріч і провів мене до ліжка. — Я ж пояснив, що слово «живитися» просто не має кращого аналога. Лише криваві інкуби живляться кров’ю смертних, але я не такий. Хоч і вони, і я — лілуми, єдині мешканці абсолютної темряви, усе-таки я трохи вищого порядку. Я забираю те, що ви, смертні, маєте у надлишку, те, чого вам навіть не треба.

— Тобто?

— Сни. Залишки сну. Ідеї, бажання, страхи, спогади — ви навіть не помічаєте!

Слова мелодійно лунали з його вуст, нібито він читав мантру. Я намагався за ним стежити, зрозуміти те, що він каже, але мозок нібито огортало густе плетиво вовни.

І раптом я збагнув. Я відчув, як шматочки пазла складаються в єдине ціле.

— Сни… Ви частково їх забираєте? Висмоктуєте з моєї голови? Ось чому я не можу згадати цілого сновидіння?

Посміхнувшись, він загасив сигару в порожній жерстянці на письмовому столі.

— Немає чого заперечити. Окрім слова «висмоктувати». Не надто доречний вираз.

— Якщо саме ви висмоктуєте — тобто крадете — мої сни, тоді ви знаєте кінцівку. Розкажіть нам її, щоб ми могли все зупинити.

— Боюся, що не зможу цього зробити. Я збираю частинки сну цілком довільно.

— Чому ви не хочете розповісти нам решту? Якщо ми знатимемо кінець сну, то, можливо, зможемо запобігти. І змінити…

— Я бачу, ти вже й так багато чого знаєш. Подекуди навіть краще за мене.

— Хоч раз у житті облиште загадки. Ви казали, що я можу захистити Ліну, що я маю для цього силу. То чому ви врешті-решт не розповісте мені, в чому справа, містере Рейвенвуд? Мені остогиділо почуватися дурнем.

— Синку, я не можу розповісти тобі те, чого не знаю. Ти — винятковий випадок.

— Я вам не син.

— Мельхіседеку Рейвенвуд! — як грім посеред ясного неба, пролунав Аммин голос.

Мейкон заметушився.

— Як смієш ти вдиратися у цей дім без мого дозволу!

Вона стояла в махровому халаті, з низкою бусин на шиї, які — не знай я, що то було насправді, — можна було би прийняти за намисто. Мотузка гнівно погойдувалася в Амминих руках.

— Ми ж домовилися — цей дім поза зоною твоєї досяжності. Шукай інше місце для своїх брудних справ.

— Амаріє, не все так просто. Хлопчина бачить уві сні небезпечні речі — небезпечні для них обох.

У Амми очі стали по п’ять копійок:

— Ти хочеш сказати, що живишся від мого Ітана? І це має мене потішити?

— Заспокойся і не сприймай усе так буквально. Я просто роблю те, що захистить і його, і Ліну.