Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
Молиться вона, здається, всю душу вкладає в молитву. До церкви вибереться – там якось не так. Не той і отець Андрій: засумував старий, чорнобривенька Олеся давно вже вийшла заміж за Івана Богуша і поїхала на веселу Україну.
Прийшов лютий – сердитий і мокрий. Вечір, мокрий сніг стукає в шибку. В просторій світлиці, у чистій печі яскраво палають і тріщать дрова; на печі – каганець; на лавах рядками сидять дівчата, прядуть прядиво; посеред хати дід снує основу; пані спостерігає, щоб дівчата не марнували часу; тут таки й Дарина. Нудно в хаті, тільки одноманітно хурчать веретена та лине дівоча тиха сумна пісня. Рипнули двері, на порозі – баба.
– Пані, бандурист прийшов.
– Приведи його, та неси сюди закуски й наливки.
Всі заворушилися: ось тепер вони довідаються, що робиться на білому світі. Завмерло серце в Дарини: як страшно! Чи не краще й не знати про свою долю? До хати увійшов високий статечний старий. Сиві вуса його спадали на груди, оселедець закрутився навколо вуха, на лобі залягли дві глибокі зморшки; сліпе обличчя було виразне, а незрячі очі нібито промовляли. Старий крокував твердо, просто; хлопчик ніс бандуру. Дівчата вклонилися; пані пішла назустріч.
– Будьте здорові, діду!
– Будь здорова й ти!
– Сідайте, діду, втомилися?
– Сядемо, час і відпочити.
– Прошу ближче до печі, скиньте кирею і не погордуйте, повечеряйте з нами, чим Біг послав.
Дід поволі опустився, зняв кирею і озирнувся, нібито хотів і міг когось побачити…
– А дочка де?
Дарина підійшла.
– Еге, як підросла: давно не був у вас, – поклав руку їй на голову. – Е! Заміж пора… все росте… а нам час і спочити!
– Ех, діду, куди вам спішити, ви ще не старий!
– Що ти, пані, – дід ласкаво усміхнувся, – я і сам забув, скільки мені років… багато… багато… То давай, що там у тебе наготовлено?
Дід перекусив.
– А що, дідусю, в білому світі діється? Чи не чув ненароком про похід пана Жмайла?
– Чув, чув, можна й заспівати! – Дід розпушив вуса: – Ану, хлопче, подай мені бандуру!
Він обережно витяг її з мішка, здмухнув порох. Пролунали перші акорди і всі принишкли. Пальці вдарили по струнах і полилася урочиста дума. Про похід пана Жмайла йшлося в ній, про звитягу його хоробрих товаришів та про завзяття пана Романа. Гей, багато сміливих лицарів, але ніхто не зрівняється з молодим Громикою!
Завмирає Даринчине серце, ловить кожне слово. Переможна була битва: далеко загнали козаки татарське військо, багатьох бранок відібрали, та тільки погано вона скінчилася: бачили козаки, що в старого Громики на спині невигойна рана. Сором пойняв козацькі душі: хто міг нанести той підступний удар ззаду? Поховали козаки старого Громику, та, певно, Бог покарав їх за чиюсь зраду, бо відтоді жоден козак ще не повернувся додому.
Врочистим акордом завершилася дума. Завмер голос бандуриста; по хаті розлігся плач – в нім було усе: і жалість, і радість, і розрядка болісно-напруженого стану.
Цілу ніч не спала Дарина. Безсонна з радощів ніч! Він живий, він повернеться повитий славою! Збулися її мрії! Невже, невже настане щастя? Не спиться Дарині, не може вона заснути, а думки одна за другу заманливіші товпляться в її голові. Розповісти б, поділитися б з кимсь своїм щастям! І палко шепочуть вуста: коханий мій, жаданий мій – ти живий, ти також будеш щасливий!
На ранок усіх підняла тривога: приїхав пан Жмайло. Вискочила Дарина, зібралася на ґанку вся челядь. Важко зліз пан з коня, махнув челяді рукою, ледве поздоровкався з жінкою, сухо зиркнув на Дарину, мовчки пройшов до своєї кімнати – і ні слова… Ахнули всі й здивувалися: що з ним сталося? Підупалим стариганом став Жмайло: очі провалилися, ніс загострився гачком, побіліли чуприна й вуса, зігнувся колись могутній стан; похмурий, як дощова хмара. Чи не захворів? Що трапилося? Кинулася до нього пані розпитувати: що й до чого, але даремно – мовчить Жмайло.
– Не занедужав ти часом? Не гукнути нам знахарку? А, може, покликати батюшку?
– Ховати вже мене хочеш? – Жмайло повільно підвів згаслі очі на дружину. – Заважаю вам? – зареготав. – Не квапся – ще не скоро помру!
– Та що ти, Бог з тобою, полікували б тебе, може, що й помогло б, а то, видно, щось тобі муляє, сам на себе не подібний…