Третя світова: Битва за Україну
- Автор: Фельштинский Юрий Георгиевич, Станчев Михаил
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Третя світова: Битва за Україну». Краткое содержание книги:
Радянському урядові не довелось чекати нищівних поразок у великій війні. Окупація Східної Європи, підтримання режимів далеких соціалістичних країн на зразок Куби чи В'єтнаму, війна в Афганістані не змогли зарадити втратам радянського впливу на світовій арені й краху економічної системи СРСР. Тому що, як і у випадку з Німеччиною та Японією, військова сила не могла гарантувати політичного та економічного домінування й створювала лше видимість всесильної наддержави. У 1991 році КПРС віддала владу з тією ж легкістю, з якою захопила її у 1917-му. Радянський політичний вплив у Європі, заснований на військовій присутності та військовій силі, завершився для СРСР нищівною поразкою, яку можна порівняти з поразкою Німеччини та Японії у Другій світовій війні.
Здавалося, що, як Німеччину та Японію, і Росію ця поразка чогось навчила. Після десятиліття нестабільності 1991–2000 років, Російська Федерація постала перед світом провідною економічною державою. Її сила тепер визначалась не танковими дивізіями й не кількістю боєголовок, спрямованих на Західну Європу та США, а нафтою, газом та іншими видами сировини, що поставляються всьому світові. Виявилось, що впливати економічно — ефективніше й дешевше, аніж чинити військовий тиск. До 2014 року росіяни стали багатими туристами, що асоціювалися з грошима, а не з автоматом Калашникова; не агресорами й окупантами, а вигідними клієнтами, покупцями, інвесторами та марнотратниками грошей, зароблених на російських поставках сировини.
Проте, ситуація насправді була далеко не безхмарною. Основна проблема Росії полягала у відсутності демократії як такої. Роки єльцинського режиму подарували Росії ринкову економіку та свободу, проте не створили демократичних інституцій, які б забезпечили громадянські свободи суспільства, незалежний та непідкупний суд. Не без особистої допомоги Єльцина, який скомпрометував себе і двома чеченськими війнами і корупційними скандалами, до влади в Росії прийшов колишній офіцер КДБ. Перестарілий Єльцин передав йому управління країною подібно до того, як перестарілий Гінденбург доручив Німеччину Гітлеру.
Отримавши владу, Путін перестав прислухатись до електорату, позбавивши його права голосу і в керуванні країною, і щодо зовнішньої та внутрішньої політики держави. Рівень відірваності виборців від кремлівського керівництва, більшість якого складали співробітники КДБ, тепер став абсолютним. Громадська думка не хвилювала Путіна, а виборчим процесом маніпулювали, та й ЗМІ повністю підкорялись державі. Парламент, російські судді та силові відомства, як в центрі, так і на місцях, підпорядковувались виключно вказівкам з Кремля.
При абсолютній непідзвітності перед народом виховані у стінах КДБ російські керівники повернулись до старих радянських принципів військового тиску. У 1999 році російська армія вторглася до Чечні. У серпні 2008 року війська перетнули державний кордон та рушили на Грузію. Для вторгнення використали прийом, подібний до прийому Гітлера: захист інтересів співгромадян, що мешкають за межами імперії. Гітлер в такий спосіб відстоював інтереси німців у Австрії, Судетах та Данцигу. Російський уряд відстоював права російських громадян в Абхазії та Південній Осетії.
Для Росії це було першим, після 1991 року, використанням російської армії для зовнішньої експансії, що пройшло безкарно, хоча й було створено небезпечний прецедент. З покращенням економічного стану Росії у російського уряду спокуса використати армію проти слабкого противника лише зростала. Ризик військового вторгнення для всіх країн, що межують з Росією, став цілком реальним.
На відміну від класичної військової інтервенції, свідками якої світ став у 2008 році, коли російські війська вторглися до Грузії, в Україні російське керівництво поєднало військові операції з економічним та інформаційним тиском. Є щось непристойне (та цинічне) в тому, що окупація України Росією поєднується з одночасною вимогою про виплату Україною Росії мільярдів доларів за минулі, теперішні та майбутні поставки російського газу в поки що не окуповані частини України. А, власне, й на окупованих також, оскільки російський газ поставлявся й до Криму, в Донецьку та Луганську області.
Відомо, що агресора не можна умиротворити (класичний зразок — Мюнхенська змова 1938 року). Відомо, що агресії потрібно чинити опір, бо іншого виходу немає (це доводить вся світова історія). Відомо, що «маленькі переможні війни» зазвичай виявляються більшими, ніж передбачалось, не завжди переможними й коштують багато людських життів. Ще відомо, що дві останні найбільші війни в історії людства — 1914-го та 1939-го, далеко не відразу отримали назву «світових». Коли у березні 1938 року Гітлер окупував та анексував Австрію, ніхто не вважав це провісником Другої світової війни. Проте, через півтора року, у вересні 1939-го, війна почалась, хоча справжньої великої війни, крім Сталіна, ніхто не хотів, навіть Гітлер.