Велика маленька брехня

Скляна куля ліфта. Приглушені звуки і світло у готельній кімнаті.

Вона пам’ятає, як розглядала кімнату — мимохіть, із задоволенням — шукаючи свідчень того, яким чоловіком він був, більше свідчень його стилю та грошей, ще більше доказів, які б сказали їй, що це буде дивовижно щедре побачення на одну ніч. У кімнаті не було особливо що розглядати. Закритий ноутбук. У кутку у вертикальному положенні стояла невелика сумка. Поруч із ноутбуком валявся буклет про нерухомість «Для продажу». Вид на океан. Розкішний дім для сім’ї, розміщений на пагорбі над чудовим півостровом Пірріві.

— Купуєш цей будинок? — запитала вона.

— Мабуть, — сказав він, наливаючи їй шампанське.

— У тебе є діти? — дурнувато запитала вона. — Здається, будинок хороший для дітей — вони матимуть, де бігати.

— Дітей поки немає, — сказав він. — Але будуть.

Вона щось побачила у його обличчі: сум, відчайдушну тугу, і подумала, у своїй ідіотській наївності, що точно знає, що цей сум означає. Він також переживає розрив! Звісно. Він був таким само, у нього розбите серце. Він відчайдушно хотів знайти свою жінку, мати сім’ю, і, коли він усміхнувся до неї своєю привабливою усмішкою, та простягнув їй келих шампанського, вона таки була ідіоткою, щоб подумати, що вона може бути цією жінкою.

Але, те, що сталося, було дивніше!

Відбулися справді дивні речі.

Усі ці роки її реакція на слова «півострів Пірріві» у розмові чи газеті була нутряною. Вона міняла предмет розмови. Перегортала сторінку. А тоді, одного дня, без попередження, зробила все навпаки. Вона сказала Зіггі, що вони їдуть на пляж, і вони поїхали на знаменитий півострів Пірріві, і всю дорогу вона вдавала, що зовсім не пам’ятає того буклета, хоча знову і знову про нього думала.

Вони гралися на пляжі і вона через плече Зіггі дивилася й шукала чоловіка з білозубою усмішкою, котрий виходив би з води з дошкою для серфінгу. Вона слухала, чи не гукне якась жінка «Саксоне!»

Чого вона хотіла?

Помсти? Визнання? Показати йому, яка вона стала струнка? Вдарити його, зробити йому боляче, повідомити в поліцію? Сказати йому все те, що мала б сказати замість «Бувай!» Якось дати йому зрозуміти, що це йому так не минулось, хоч насправді минулося?

Вона хотіла, щоб він побачив Зіггі.

Вона хотіла, щоб він милувався цим вродливим, серйозним, вразливим хлопчиком.

В цьому просто не було сенсу. Це було таке дурне, дивне, незвичне і неправильне бажання, яке вона не хотіла визнавати, а часом і відкрито заперечувала.

Бо як мав відбутися оцей момент чарівного батьківського замилування? «О, привіт! Пам’ятаєш мене? А у мене є син! Ось він! Ні-ні, звісно я не хочу мати жодних стосунків з тобою, а хочу лише, щоб на мить ти замилувався ним. Він любить гарбузи. Завжди любив! Хіба це не дивовижно? Що дитина любить гарбузи? Він сором’язливий і сміливий водночас. Ось як. Ти — придурок та виродок, і я тебе ненавиджу, але поглянь на хвильку на свого сина. Хіба це не дивно? Десять хвилин аморального сексу дали початок чомусь досконалому.»