Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
— І потім ти знову зустрілася з Нобору Ватая?
Крита кивнула.
— Так. Знову зустрілася з Нобору Ватая. Це сталося на початку березня цього року. Відтоді, як я, побувавши в його руках, переродилася і почала працювати з Мальтою, минуло понад п’ять років. А з ним я зіткнулася, коли він прийшов до нас додому на зустріч із сестрою. Він не заговорив, а я мовчала. Зиркнувши на нього в передпокої, я застигла на місці так, наче мене струмом ударило. Бо це був він — останній мій клієнт.
Я покликала Мальту й сказала, що саме цей чоловік мене збезчестив. «Зрозуміло. Залиши це на мій розсуд. Не хвилюйся і не показуйся йому на очі», — мовила сестра. Я послухалась, а тому не знаю, яка розмова була тоді між ними.
— А, власне, чого Нобору Ватая приходив до твоєї сестри?
Крита здвигнула плечима.
— Сама не знаю, Окада-сан.
— Але ж люди звичайно приходять до вас з якоюсь метою, чи не так?
— Авжеж.
— І чого їм треба?
— Різного.
— Що значить — різного?
Крита прикусила губу й сказала:
— Пошук загубленого, передбачення долі, майбутнього… будь-що.
— І що, ви на цьому розумієтеся?
— Розуміємося. Правда, не на всьому. Але більшість відповідей — ось тут, — і Крита вказала пальцем на скроню. — Можна сюди заглянути.
— Так само, як спуститися в колодязь?
— Ага.
Спершись ліктями на стіл, я поволі й глибоко зітхнув.
— Якщо можеш, то поясни мені одну річ. Ти кілька разів являлася мені уві сні. Ти це навмисне робила? Так?
— Так, — відповіла вона. — Це справді відбувалося з моєї волі. Я проникала у вашу свідомість і віддавалася вам, Окада-сан.
— Невже ти так можеш?
— Можу. Це один з моїх обов’язків.
— Виходить, що ми віддавалися одне одному в підсвідомості, — сказав я. Коли я вимовив ці слова, мені здалося, ніби я вішаю на білу-білісіньку стіну якусь сміливу сюрреалістичну картину. І ніби відступивши від неї назад, щоб перевірити, чи не криво висить, повторив: — Ми віддавалися одне одному в підсвідомості. Але ж я не просив у вас обох нічого. І нічого не хотів дізнатися, чи не так? Тож навіщо ти все це робила?
— Бо Мальта наказала.
— Виходить, що Мальта використала тебе як медіума, щоб залізти мені в голову й пошукати відповіді на щось? На прохання Нобору Ватая? Чи Куміко?
Крита якийсь час мовчала. Видно, вагалася.
— Я про це нічого не знаю. Докладної інформації про це я не отримую. Так мені як медіуму працюється набагато природніше. Я — лише передавач. А Мальта розшифровує зміст того, що я знаходжу в головах. Однак я хочу, щоб ви, Окада-сан, зрозуміли: сестра загалом на вашому боці. Бо я ненавиджу Нобору Ватая, а сестра передусім дбає про мене. Гадаю, що Мальта робила це задля вас.
— Послухай, Крито! Не знаю, у чому причина, але з вашою появою навколо мене почались відбуватися дивні події. Я не хочу сказати, що в усьому винні ви з Мальтою. Можливо, ви щось робили задля мене, але я не вважаю, що завдяки цьому став щасливим. Скоріше навпаки — я багато чого втратив. Спочатку зник кіт, потім дружина. Куміко прислала листа й зізналася, що вже давно спить з іншим чоловіком. А в мене немає ні друзів, ні роботи, ні засобів існування. Немає перспективи і мети, заради якої варто жити. Так що, це все задля мене? А, власне, що ви зробили для нас з Куміко?
— Звичайно, я вас розумію. Природно, що сердитесь на нас. Мені так хотілося б вам усе пояснити…
Зітхнувши, я помацав рукою родимку на правій щоці.
— Та нічого. Не звертай особливої уваги на мою скаргу.
Пильно дивлячись на мене, вона сказала:
— Це правда, що за останні місяці навколо вас відбувалися дивні події. Можливо, що до певної міри й ми в цьому винні. Але гадаю, що рано чи пізно все це мало колись статися. А якщо так — можливо, краще, що сталося раніше. У мене справді таке відчуття. Бо інакше все могло виявитися ще страшнішим, Окада-сан.
Крита пішла до найближчого супермаркету купувати продукти. Я дав їй грошей і порадив одягтися пристойніше, якщо вирішила йти надвір. Кивнувши, вона зайшла в кімнату Куміко й одяглася у білу бавовняну блузку і спідничку із зеленим квітчастим візерунком.
— Вас не бентежить, що я насмілилась нап’ясти на себе одяг вашої дружини?
Я хитнув головою.
— Вона написала, щоб я усе викинув. Так що одягай, нікого це не бентежить.
Як я і сподівався, усі речі Куміко були Криті якраз. Дивно, що й розмір взуття в них збігався. Крита вийшла з дому в сандаліях Куміко. Дивлячись на неї в одязі Куміко, я відчував, ніби в реальності знову відбувається якийсь зсув. Здавалось, велетенський пароплав повільно лягав на інший курс.