Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
— Не знаю. Мабуть, доведеться підшукати якесь нове ім’я. Колись я мала справжнє ім’я. А коли стала повією, мені дали тимчасову робочу кличку, про яку й чути не хочу! Потім, коли я кинула це заняття, Мальта придумала для мене як медіума «Криту Кано». Та оскільки тепер я всього цього позбулася, я стала іншою людиною, то мені потрібне зовсім нове ім’я. Окада-сан, вам нічого не спадає на думку? Якесь ім’я, що мені підійшло б?
Я трохи подумав, але нічого розумного не придумав.
— Можливо, тобі самій доведеться його шукати. Бо ти тепер нова, самостійна людина. Так, гадаю, буде краще, навіть якщо на це потратиш багато часу.
— Але ж це важко — знайти для себе правильне ім’я.
— Звісно, непросто. Бо іноді ім’я все виражає, — сказав я. — А може, й мені разом з тобою змінити своє ім’я? Як ти вважаєш?
Сидячи на ліжку, сестра Мальти Кано простягла руку й кінчиками пальців торкнулася моєї правої щоки з родимкою завбільшки з долоню немовляти.
— Окада-сан, як же я вас зватиму, якщо залишитеся без імені?
— Заводним Птахом, — відповів я. Принаймні я мав нове ім’я.
— Заводний Птах, — повторила дівчина. Вона ніби розглядала це ім’я, повісивши його в повітрі. — Чудове ім’я! А що це за птах?
— Заводний птах справді існує. Але і я не знаю, який у нього вигляд. Бо не бачив його. Тільки чув, як він кричить. Сідає на гілку якого-небудь дерева біля нашого дому й — крі-і-і-і! — починає накручувати пружину нашого світу. Якби він цього не робив — наш світ зупинився б. Та про це ніхто не знає. Усі люди думають, що світом рухає якийсь надзвичайний, велетенський і складний механізм. Однак вони помиляються. Насправді це робить заводний птах — літає сюди-туди і підкручує то тут, то там маленькі пружинки. І завдяки цьому світ рухається. Пружинки прості — як у заводних іграшках. Але їх досить. А бачить їх лише заводний птах.
— Заводний птах, — ще раз повторила дівчина. — Заводний птах, що накручує пружину світу.
Я підвів голову й озирнувся навколо. Звична, давно знайома кімната, де я спав уже років чотири чи п’ять. Однак зараз вона видалася мені на диво порожньою і просторою.
— На жаль, я не знаю, де ці пружини. І який у них вигляд.
Вона торкнулася пальцем мого плеча й узялася малювати на ньому маленькі кільця.
Лежачи горілиць, я довго розглядав невелику пляму на стелі, формою схожу на шлунок. Якраз над моєю подушкою. Раніше я її не помічав. «Відколи вона тут з’явилася?» — подумав я. Напевне, ще перед тим, як ми вселилися в цей дім. Поки ми з Куміко спали, вона, затамувавши подих, притаїлася над нашими головами. І от одного ранку я раптом її помітив.
Я відчував поряд теплий подих і ніжний запах тіла дівчини, що раніше називалася Критою. Вона все ще малювала кільця на моєму плечі. Мені кортіло простягти руку і знову обійняти її, але я не міг збагнути, чи це доречно. Верх і низ, праворуч і ліворуч — усе переплуталося. Я перестав сушити собі голову й мовчки далі розглядав стелю. І тоді сестра Мальти Кано нахилилася наді мною і легенько поцілувала в праву щоку. Коли її м’які губи торкнулися родимки, я відчув щось схоже на гостру спазму.
Заплющивши очі, я прислухався до зовнішніх звуків. Десь настирливо туркотали голуби, наповнюючи добром навколишній світ. Птахи вітали настання літнього ранку, сповіщали людей про початок нового дня. «Та цього замало», — подумав я. Адже хтось ще повинен накручувати пружину.
— Заводний Птаху! — промовила колишня Крита. — Мені здається, що ви колись таки відшукаєте цю пружину.
Не розплющуючи очей, я запитав:
— Та чи вернеться до мене нормальне життя, якщо я справді віднайду колись пружину й зможу її накрутити?
Вона ледь-ледь здвигнула плечима, а в її очах проплила легенька тінь зажури.
— Не знаю.
— І ніхто не знає, — сказав я.
Як казав лейтенант Мамія, є на світі речі, про які краще не знати.
Сестрі Мальти Кано захотілося відвідати косметичний салон. Вона не мала жодної єни, бо з’явилася в мене зовсім гола, і я дав їй грошей. Надівши блузку Куміко, її спідничку і взувшись в її сандалії, вона подалася до салону неподалік від станції. Куміко також завжди туди ходила.
Коли вона пішла, я пропилососив підлогу, чого давненько не робив, закинув брудну білизну в пральну машину. Потім висунув зі свого столу всі шухляди і пересипав їх вміст у картонну коробку. Збирався вибрати потрібні речі, а решту спалити, але майже нічого корисного там не знайшов. Майже все виявилося непотребом. Старі щоденники, листи, які не дочекалися відповіді, записники з докладним переліком намічених справ, блокнот з адресами людей, які траплялися в моєму житті, вицвілі газетні та журнальні вирізки, прострочена перепустка в басейн, інструкція та гарантійний талон до магнітофона, півдюжини не до кінця використаних кулькових ручок та олівців, чиїсь телефонні номери (чиї — уже невідомо), записані на окремих аркушах. Усі старі листи, що зберігалися в шухлядах, я поскладав у коробку й спалив. З них майже половина — листи Куміко. До одруження ми часто з нею листувалися. Конверти були заадресовані її звичайним, дрібним й старанним почерком. За сім років він майже не змінився. Навіть чорнило було того ж кольору.