Квентін протягом першої частини подорожі боровся з гострим сердечним болем, що його відчуває юнак, коли розлучається, може, назавжди з тією, яку кохає. Нетерпіння Кревкера, що бажав якнайшвидше переказати сумні новини, підганяло їх, і вони мчалися родючими низинами Ено під лагідним сяйвом яскравого й пишного повного місяця в час осіннього рівнодення. Місяць лив своє жовте сяйво на багатющі й родючі пасовища, ліси й поля, з яких цієї світлої ночі селяни звозили достигле жито: такими працелюбними фламандці були вже в ті часи. Чудове сяйво посріблило блискучу поверхню численних річок, по яких, не зустрічаючи порогів і вирів, линули білі паруси торговельних суден повз мирні села, веселі й чепурні, що свідчило про достаток і добробут їх мешканців. Місяць освітлював і феодальні замки баронів та рицарів, оточені глибокими ровами, зубчастими мурами й високими баштами (рицарство Ено славилося серед дворянської знаті Європи); його сяйво лилося і на високі дзвіниці численних монастирів удалині.
Проте все це багатство краєвиду, що так відрізнялося від пустинної й дикої природи батьківщини Квентіна, не могло відвернути його від сумних думок. Серце юнака залишилось там, у Шарлеруа, і протягом усієї подорожі він тільки й думав про те, що кожен крок віддаляв його від Ізабелли. Він намагався пригадати кожне її слово, кожний її погляд, і, як часто трапляється в таких випадках, враження від цих спогадів було навіть сильніше за саму дійсність.
Нарешті, коли минула холодна година півночі, страшенна втома після двох майже безсонних діб почала перемагати Квентіна, незважаючи на все його кохання й журбу, звичку до всяких фізичних вправ і виключну природну жвавість та витривалість. Думки його робилися менш чіткими й перепліталися в голові з якимись тьмяними уявленнями й образами; всі почуття ніби завмерли. Дорвард тільки тому не впадав у забуття, що, відчуваючи небезпеку, яка загрожувала йому, коли б він заснув, сидячи на коні, докладав відчайдушних зусиль, щоб не заснути мертвим сном. Ця боязнь упасти з коїш або звалитися куди-небудь разом із ним підбадьорювала його на мить, але за хвилину чарівний, залитий місячним сяйвом краєвид знову зникав із його затуманених очей, і він майже падав із сідла. Помітивши, в якому стані юнак, граф де Кревкер наказав двом своїм слугам їхати по обидва боки від Дорварда, тримаючи його коня за поводи, щоб не дати вершникові впасти. А коли, нарешті, вони доїхали до міста Ландресі, граф, співчуваючи юнакові, який не спав уже цілих три ночі, дозволив йому і всім іншим людям години чотири відпочити там.
Квентін спав глибоким і міцним сном, поки його не розбудив звук графської сурми й крики фуражирів та квартирмейстерів:
— Підіймайтеся, підіймайтеся! Гей, панове, на коней, у путь!
Проте, хоч ці-звуки і надто рано збудили Квентіна, він прокинувся вже зовсім іншою людиною. Сила й бадьорість повернулися до нього, а схід сонця відживив надії. Юнак уже не думав про своє кохання, як про безнадійну, нездійсненну мрію, а вбачав у ньому джерело живої сили, яке завжди підтримуватиме його, навіть тоді, коли перешкоди виникнуть такі значні, що він не зможе подолати їх і добитися успіху.
«Стерничий, — міркував він, — скеровує свій корабель на Полярну зорю, хоч ніколи не сподівається досягти її; так і мені думки про Ізабеллу де Круа допоможуть стати справжнім воїном, хоч, може, я ніколи більше це побачу її. Коли вона почує, що шотландський воїн, Квентін Дорвард, відзначився на полі бою або загинув, захищаючи якусь фортецю, вона згадає свого супутника, згадає, як він зробив усе, що було в його силах, щоб усунути всі пастки і нещастя, які їй загрожували, і вшанує його пам'ять сльозою, а могилу — вінком».
