25 портретів на тлі епохи
- Автор: Пидлуцкий Алексей
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6018-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «25 портретів на тлі епохи». Краткое содержание книги:
І Брандт зробив свій вибір. З боку переможців він перейшов на бік переможених — 1948 року звільнився з норвезької армії, відмовився від норвезького підданства і подав клопотання про повернення німецького громадянства, якого нацисти позбавили його ще 1938 року. Він уважав, що потрібніший Німеччині, ніж Норвегії. Треба було будувати нову демократичну країну, відновлювати на новій основі соціал-демократичну партію. «Соціалізм — це щось більше, ніж одержавлення засобів виробництва. Соціалізм неможливий без свободи і демократії», — стверджував 1945 року Брандт.
Практично відразу він став найближчим співробітником демократично обраного бургомістра Берліна Ернста Рейтера. Цей лівий німецький соціал-демократ під час Першої світової потрапив до російського полону, став більшовиком, за завданням Леніна 1918 року створював Автономну республіку німців Поволжя, але вже 1921 року був виключений з Комуністичної партії Німеччини за небажання коритися диктату Комінтерну і повернувся до соціал-демократів, незабаром став бургомістром Маґдебурґа. За часів панування Гітлера жив у Туреччині.
«Турок» Редер разом з «норвежцем» Брандтом, власне, створили й утримали Західний Берлін — острів свободи, оточений з усіх боків землями, контрольованими комуністами.
Вже 1949 року Брандт став депутатом від Берліна до першого бундестагу щойно створеної Федеративної Республіки Німеччини, 1955 року очолив західноберлінський «парламент» — міську палату депутатів, а 1957 року, після смерті Редера, був обраний правлячим обер-бургомістром Західного Берліна. Він стояв на чолі «обложеного міста» майже 10 років — аж до 1966 року, коли переїхав до Бонна, щоб стати спершу віце-канцлером, а потім і канцлером ФРН.
У перші повоєнні роки чи не головним зовнішньополітичним завданням Сталіна було встановити контроль над усією Німеччиною, а для початку — над усім Берліном. На перших повоєнних демократичних міських виборах у Берліні комуністи (так звана Соціалістична єдина партія Німеччини, в яку в радянській зоні окупації було примусом загнано і соціал-демократів) набрали лише 17 відсотків голосів. Відтак радянські окупанти і їхні німецькі помічники розірвали єдність міста — для контрольованого Совітами Східного Берліна було проведено окремі «вибори», де, звичайно ж, «перемогли» комуністи. Обер-бургомістра всього міста Редера в східні райони Берліна просто не пускали. А 24 червня 1948 року, наступного дня після введення в обіг у Західному Берліні західнонімецької марки, почалася «голодна блокада» трьох західних секторів міста. Вона тривала 462 дні. Було не тільки заборонено будь-які перевезення наземним транспортом через радянську зону людей і товарів, а й перерізано всі електричні кабелі. Сталін розраховував, що мешканці просто розбіжаться з голодного міста — перейти із західних секторів до східного можна було вільно. Американці з англійцями організували тоді небачений в історії повітряний міст для врятування 2,5 мільйона людей. Було здійснено 280 тисяч польотів, доставлено 1,8 мільйона тонн вантажів. Західноберлінці не голодували. Проте вони мерзли — бракувало вугілля для опалення будинків, електрику подавали лише по дві години на день, а міський транспорт припиняв свою роботу о 6-й вечора. Дружина Брандта Рут згадувала, як у блокадну зиму довгими вечорами вони з чоловіком, одягнені в зимовий одяг, сиділи при світлі гасової лампи біля колиски свого первістка Петера, накритого всіма ковдрами, які тільки були в помешканні. Та берлінці вистояли — місто не впало до рук Сталіна.
Вистояли вони і під час другої берлінської кризи 1958 року, коли Хрущов ультимативно зажадав від американців, англійців та французів протягом 6 місяців вивести свої війська із Західного Берліна. Вистояли і під час третьої кризи, коли 13 серпня 1961 року влада НДР з дозволу СРСР за одну ніч оточила Західний Берлін бетонним муром. Наступного дня 600 тисяч західноберлінців зібралися коло ратуші під гаслами: «Зраджені Заходом» і «Віллі, покажи їм!». «Ішлося про право на самовизначення, — згадував Брандт. — Ішлося й про те, щоб добровільна капітуляція не викликала ланцюгову реакцію, яка могла б вилитися в новий військовий конфлікт».