25 портретів на тлі епохи
- Автор: Пидлуцкий Алексей
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6018-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «25 портретів на тлі епохи». Краткое содержание книги:
За три роки перед тим до влади в далекій латиноамериканській країні прийшов президент-марксист Альєнде. Очолюваний ним блок «Народна єдність» почав проводити в Чилі економічні і політичні перетворення за радянським і кубинським взірцем. Декому в Кремлі здалося, що «тріумфальна хода соціалізму» у світі з теорії перетворюється на практику. Це ж уперше прокомуністичні сили здобули владу в якійсь країні парламентським, демократичним шляхом, а не завдяки іноземній військовій окупації, як у Польщі чи Угорщині, не після збройного путчу чи громадянської війни, як на Кубі чи в Китаї. В 1972—1973 роках дехто з наших університетських професорів любив розводитися на лекціях про те, що остаточна перемога соціалізму у світі відбудеться шляхом завоювання «найпередовішим ученням» перш за все Латинської Америки, тоді Африки, Азії й поступової ізоляції та «удушення» Сполучених Штатів та Західної Європи. Це нині, через десятиліття, після безславного краху «світової системи соціалізму», такі міркування видаються маячнею. Тоді ж загроза виглядала цілком реальною. У 1970-му тогочасний держсекретар США Генрі Кіссінджер, розмірковуючи про Чилі, риторично питав: «Я не розумію, чому ми повинні байдуже дивитися, як через безвідповідальність власного народу країна перетворюється на комуністичну?» А в Москві тим часом задоволено потирали руки.
Тим більшим було розчарування «кремлівських мрійників», коли очолений Піночетом військовий переворот поставив хрест на просуванні Чилі «шляхом соціалізму». В середині 1970-х генерал з іншого кінця землі перетворився в радянській пропаганді на уособлення всесвітнього зла. Авґусто Піночет для більшості жителів СРСР став «Гітлером сучасності». Про криваві злочини його режиму, про боротьбу чилійців проти «антинародної хунти» трубили всі газети, радіо та телебачення, писали п’єси та співали пісні.
Маятник хитнувся в інший бік наприкінці 1980-х, за часів пізньої перебудови. Спершу несміливо, а тоді дедалі впевненіше залунали голоси, що Радянському Союзові, а потім незалежним уже Україні чи Росії потрібен свій власний Піночет, який залізною рукою випалить марксистську скверну, згуртує суспільство і силоміць поведе його до ліберально-ринкового раю. Через авторитаризм. Один із найвизначніших українських «прорабів перебудови» дозволив собі якось на масовому мітингу навіть замінити в класичних шевченкових рядках ім’я Вашингтона прізвищем чилійського диктатора: «Коли ми діждем Піночета з новим і праведним законом?». Вийшли зовсім уже й не вірші. Натомість актуально з погляду поточного політичного моменту.
Так Піночета було «повністю реабілітовано» у свідомості пострадянських інтелектуалів. Раптом з’ясувалося, що під його керівництвом Чилі досягла вражаючих економічних успіхів. Він урятував свою країну від сповзання до комунізму. А пролита кров… Це не більше як дрібні ексцеси на шляху до загального процвітання. Тому справжнім шоком для декого в Україні став арешт відставного чилійського диктатора у Великій Британії 1998 року. І хоча після кількох місяців домашнього арешту на Туманному Альбіоні старого та хворого Піночета зрештою відпустили додому, стало зрозуміло: для сучасного західного суспільства навіть найшляхетніша мета не виправдовує негідних засобів, а особливо масових порушень прав людини. Й жодний президент у жодному куточку світу, який припустився злочинів за часів свого правління, не може мати певності, що після виходу у відставку йому не доведеться відповідати за свої діяння.
Авґусто-Хосе-Рамон Піночет-Уґарте народився 25 листопада 1915 року в місті Вальпараїсо — найбільшому чилійському порту, океанських воротах столиці країни Сантьяго. Він був шостою дитиною дрібного службовця місцевої митниці. Батьки Піночета були ревними католиками та прибічниками так званих традиційних цінностей. І майбутній генерал та президент, добре засвоївши ті цінності змалечку, проніс їх крізь усе життя. В дитинстві Авґусто був слабеньким, хворобливим та несміливим хлопцем, який нічим не вирізнявся серед своїх однолітків. Якось, згадує Піночет, мати повела його в кіно. Фільм був німий. В один «чудовий» момент тапер ударив по клавішах старенького піаніно, імітуючи звуки стрілянини — за сценарієм це був епізод розстрілу. Хлопчик, побачивши, як на екрані падають «розстріляні» актори, так злякався, що сховався під крісло й почав голосно кричати. Стався душевний надлам. І цілком вірогідно, що через кілька років, закінчивши середню школу, Піночет вирішив поступати до військового училища саме для того, щоб перебороти задавнений жах перед стріляниною та кров’ю. Хоча, з іншого боку, військова служба на той час (і понині) була в Чилі, як і в інших країнах Латинської Америки, надзвичайно престижною й давала вихідцеві з «низів» чи не єдиний шанс здобути високий соціальний статус. Хоч би як там було, до піхотного училища в Сантьяго Піночета не прийняли — оцінки, отримані ним на загальноосвітніх іспитах, були добрими, але не відмінними. Й не змогли переважити його погану фізичну підготовку. Невдалою була й друга спроба вступу, попри те, що відразу після першого фіаско Піночет почав активно займатися боксом та плаванням, а решту часу присвячував поглибленому вивченню загальноосвітніх дисциплін. І лише на третій рік мрія Авґусто зрештою здійснилася — його було зараховано до училища.