25 портретів на тлі епохи

Через кілька років однопартієць і спадкоємець Брандта канцлер Гельмут Шмідт писав: «Два головні здобутки Брандта: в політиці зовнішній — після 20 років західної політики доповнив її політикою східною. У внутрішній політиці соціал-демократія після практично 100 років опозиції надовго була впроваджена ним до числа сил, що мають владу».

Брандт дуже важко пробивався до влади. Проти його політичної сили і проти нього особисто роками вели дуже брудні інформаційні кампанії в мас-медіа. Про спекуляції щодо походження Брандта ми вже писали. Але його звинувачували ще й мало не у зраді батьківщини, в тому, що він «закликав убивати німецьких вояків з-за рогу» (зокрема, йшлося про його книжечку «Партизанська війна», надруковану 1942 року у Стокгольмі норвезькою мовою), згадували Брандту і його лівацькі «гріхи молодості». Попсував політикові крові також старший син Петер, який 1968 року був активним діячем студентського лівацького руху і навіть отримав два тижні ув’язнення за організацію сутичок з поліцією. Хоча сам Брандт доклав чи не найбільше зусиль, аби німецька соціал-демократія остаточно перетворилася з «марксистської партії пролетаріату» на загальнонаціональну політичну силу послідовно демократичного спрямування. «Сучасна соціал-демократія не є більше пострахом для буржуазії, не займає вона також і позицій, ворожих економічному ладові Федеративної республіки», — писав він. При цьому Брандт і його соціал-демократичні спадкоємці, безумовно, посилили соціальний характер західнонімецької ринкової економіки.

Проте найбільший здобуток Брандта, те, завдяки чому він у першу чергу ввійшов до історії, — його ostpolitik, нова східна політика, котра стала чи не найважливішим елементом глобальної політики розрядки, яка у 70-ті роки минулого століття прийшла на зміну «холодній війні».

Прорив, здійснений Брандтом у зовнішній політиці, нині, через багато десятиріч, видається, на перший погляд, досить простою річчю — він зводиться до чотирьох основних договорів, укладених Федеративною республікою в 1970—1973 роках з СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Німецькою Демократичною Республікою. Згідно з ними Брандт від імені німецької нації визнавав, що Німеччина назавжди втратила свої східні землі, і гарантував, що його країна ніколи не намагатиметься повернути їх силою. Західна Німеччина визнавала існування Німецької Демократичної Республіки де-факто, але не визнала її де-юре, хоч як хотів цього Радянський Союз. Невід’ємним елементом Брандтового «пакета» стала й Чотиристороння угода 1971 року щодо Західного Берліна, формально підписана СРСР зі Сполученими Штатами, Великою Британією та Францією без участі Бонна. Тут теж було досягнуто компромісу — три західні держави (а разом з ними і Брандт) визнали, що Західний Берлін формально не є частиною ФРН, проте натомість СРСР визнав «особливий характер» відносин цього міста із Західною Німеччиною, згодився з тим, що західноберлінці можуть подорожувати світом, зокрема й країнами Східного блоку, із західнонімецькими паспортами, і, найважливіше, дав гарантії недоторканості «обложеного» протягом багатьох десятиріч міста.