Історія польсько-українських конфліктів т.3
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-62-5
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.3». Краткое содержание книги:
Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-українських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім. О.Ольжича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.
Дзергонь
Михайло Маркович. З листів до «Українського архіву» //Нагие Слово. — 1991. - 31 березня (№ 13).
У ЗАВАДЦІ МОРОХОВСЬКІЙ
«Вбивали українці. І вони розпочали. При цьому не жаліли ні старих, ні дітей, ні жінок». Такі висловлювання були популярні у повоєнній Польщі. Писали про рубання поляків сокирами, різання ножами, розпилювання пилами. Українці у Польщі мусили мовчати. Не могли захищатись, викривати брехню, говорити про те, що Військо Польське і польське підпілля робило з українським населенням. Хто з поляків (крім учасників пацифікації) чув про трагедію Завадки Мороховської, Павлокоми, Горайца, Нового і Старого Любліні(я та багатьох інших українських місцевостей? А ці трагедії були. Десятиліттями висіла над ними змова замовчування, але не можна було їх сховати. Бо живуть люди, які бачили ці злочини на власні очі й зберегли все у своїй пам'яті.
— Уперше Військо Польське напало на Завадку Мороховську 24 січня 1946 року, — згадує чотирнадцятирічний тоді мешканець села Володимир Білас. — Солдати прийшли і приїхали возами з боку Морохова і Мокрого. Майже цілий день грабували все, що їм потрапило під руку. Били кожного, хто з'являвся. Мій батько зміг втекти з конем до лісу. Не від поляків, бо, як йому здавалось, жив з ними у згоді. Втікав, бо боявся втратити коня… Уранці наступного дня розбудив мене і крикнув: «Бери швидко коня і втікай до лісу, військо оточує село». Дехто вже встиг утекти. Солдати вже оточили село, я бачив їх у кущах, але вони мене не затримали. Напевно, думали, що ми про них не знаємо, і не хотіли видати себе, їдучи далі, я зустрів групу людей, що поверталися з лісу. Вони дуже перемерзли. Про солдатів уже знали, почули ще й від мене, але відкидали саму думку про небезпеку — у селі панувала тиша. Ці люди не думали, що може повторитись такий напад, як попереднього дня. Військо пропустило їх. Увійшли до пастки без перешкод. Коли я заглибився на якихось 200 метрів у глибину лісу, почулися стрілянина і крики з боку Завадки. Була восьма година ранку. Стрілянина і крики про допомогу дуже мене налякали — не знав, що робити, але кінь сам мене привів до людей, які переховувались у лісі. Разом ми рушили ще глибше у ліс. Після тривалого маршу ми зустріли загін УПА. Розказали партизанам про стрілянину і страшні крики з села. Я додав, що село горіло. Кілька партизанів пішло у розвідку. Незабаром повернулися з сумними обличчями. Не хотіли нам нічого говорити, тільки доповіли командирам. Я передчував найгірше, але у глибині душі тліла надія. Але ж там залишились батьки, сестричка, семимісячний братик…
Вже на початку села ми побачили страшну картину — люди, яких зустрів у лісі, коли повертались до Завадки, були мертві. Трупи лежали по всьому селу. Лежали там, де їх наздогнали солдати і закололи багнетами. А вбивали багнетами всіх: дітей, дорослих, жінок і старих. Мого батька, єдиного, застрелили. Стріляли у плечі, коли рубав дерево. Маму з семимісячним братом і семирічною сестричкою наздогнали на подвір'ї. Мамі відрізали язик, усе тіло покололи багнетами. Сестру також закололи багнетом., Брата не було ніде. Під час пошуку поранених люди побачили, що мама ніби поворухнулась. Повернули її і побачили під нею мого братика. Він був увесь у крові, але живий. Мама врятувала йому життя, прикриваючи власним тілом. Але сама загинула у страшних муках.
Важко описати вигляд Завадки Мороховської після тих нападів. З цієї різанини врятувалось хіба що з 10 осіб, а понад сто солдати вбили. Напади повторювалися ще два рази. Але тоді вбивали вже тільки чоловіків, навіть поранених.
Важко зрозуміти цю жорстокість. Тяжко поранена Катерина Томаш — на її очах солдати закололи трійко її дітей — розказувала партизанам з УПА про все, що бачила на власні очі, і з цього склали протокол. Також розказала, що солдатам допомагали вбивати поляки з села Небещани.
Чудом врятувалась від смерті Маруся Максим. Коли солдати увійшли в село і бігли у напрямку до неї, вона сховалася за бабусю. Заколоту багнетами бабусю онучка потягнула на себе і прикрилась її тілом. І таким чином вижила.
Усіма нападами командував той сам поручник. Їздив на білому коні по селу і пострілами з пістолета добивав поранених. При цьому кричав, що вистріляє всіх, як качок, якщо не виїдемо до Радянського Союзу. Пізніше я зустрів його у Мокрому. Коли його побачив, то почав утікати з братиком на руках. Добіг до хати Йосипа Платоша, який пригорнув нас, сиріт, після цієї трагедії. Молився у душі: якщо офіцер знайде нас, то нехай уб'є нас обох, разом з братом. Мені пригадалися слова мами, що коли прийдуть вбивати, то нехай вбивають усіх, разом з дітьми, щоб не розділили долю нещасних сиріт… Офіцер віднайшов нас і зорієнтувався, звідки ми. Сказав, щоб не втікали, бо вже не вбивають. Але як можна не втікати, коли перед очима чотирнадцятирічного хлопця постійно стоїть постать вбитого татка, закривавленої і поколотої мами і сестри…