Історія польсько-українських конфліктів т.3

У ЗАВАДЦІ МОРОХОВСЬКІЙ

«Вбивали українці. І вони розпочали. При цьому не жаліли ні старих, ні дітей, ні жінок». Такі висловлювання були популярні у повоєнній Польщі. Писали про рубання поляків сокирами, різання ножами, розпилювання пилами. Українці у Польщі мусили мовчати. Не могли захищатись, викривати брехню, говорити про те, що Військо Польське і польське підпілля робило з українським населенням. Хто з поляків (крім учасників пацифікації) чув про трагедію Завадки Мороховської, Павлокоми, Горайца, Нового і Старого Любліні(я та багатьох інших українських місцевостей? А ці трагедії були. Десятиліттями висіла над ними змова замовчування, але не можна було їх сховати. Бо живуть люди, які бачили ці злочини на власні очі й зберегли все у своїй пам'яті.

— Уперше Військо Польське напало на Завадку Мороховську 24 січня 1946 року, — згадує чотирнадцятирічний тоді мешканець села Володимир Білас. — Солдати прийшли і приїхали возами з боку Морохова і Мокрого. Майже цілий день грабували все, що їм потрапило під руку. Били кожного, хто з'являвся. Мій батько зміг втекти з конем до лісу. Не від поляків, бо, як йому здавалось, жив з ними у згоді. Втікав, бо боявся втратити коня… Уранці наступного дня розбудив мене і крикнув: «Бери швидко коня і втікай до лісу, військо оточує село». Дехто вже встиг утекти. Солдати вже оточили село, я бачив їх у кущах, але вони мене не затримали. Напевно, думали, що ми про них не знаємо, і не хотіли видати себе, їдучи далі, я зустрів групу людей, що поверталися з лісу. Вони дуже перемерзли. Про солдатів уже знали, почули ще й від мене, але відкидали саму думку про небезпеку — у селі панувала тиша. Ці люди не думали, що може повторитись такий напад, як попереднього дня. Військо пропустило їх. Увійшли до пастки без перешкод. Коли я заглибився на якихось 200 метрів у глибину лісу, почулися стрілянина і крики з боку Завадки. Була восьма година ранку. Стрілянина і крики про допомогу дуже мене налякали — не знав, що робити, але кінь сам мене привів до людей, які переховувались у лісі. Разом ми рушили ще глибше у ліс. Після тривалого маршу ми зустріли загін УПА. Розказали партизанам про стрілянину і страшні крики з села. Я додав, що село горіло. Кілька партизанів пішло у розвідку. Незабаром повернулися з сумними обличчями. Не хотіли нам нічого говорити, тільки доповіли командирам. Я передчував найгірше, але у глибині душі тліла надія. Але ж там залишились батьки, сестричка, семимісячний братик…