Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
— Але, мабуть, уже на тому тижні доведеться,— з надією сказав Антончик.— Бо сьогодні ж саме п'ятниця, а ми не встигнемо і вкрасти, і все інше. Га?
— Сьогодні,— твердо сказав я.— От просто зараз і підемо.
— Та чого так поспішати? Це ж така операція. Треба все обдумать, розрахувати.
— Що там розраховувати? Піти вкрасти, і все. Гайда!
Я просто так сказав, не задумуючись. А вийшло, наче
наперед усе знав, як у воду дивився. Антончику навіть на шухері стояти не довелося.
Бардадимове вікно було відчинене, на стіні біля вікна висів апарат, і в хаті й біля хати нікого не було. Простягай руку й бери. Я так і зробив. І ми з Антончиком городами дременули до річки.
— От здорово! От, їй-богу! От, чесне слово! — аж захлинався Антончик.— Ніхто б з хлопців не наважився, а ми... Та що хлопці, ніхто б у всьому селі. Ніхто б взагалі у світі... А ми... В Бардадима! Скажи! От же ж... Правда? От!..
Антончика розпирало від гордості.
І тут біля річки ми несподівано побачили Павлушу.
Він сидів на березі, тримав на коліні довгасту дикточ-ку і щось мазюкав на ній пензлем.
Вгледівши його, Антончик зиркнув на мене і вищирився:
— Ги! Художник!
Він знав, що ми посварились, і хотів зробити мені приємне — старався з усіх сил: кричав, кривлявся і пританцьовував. Антончик сам дружив раніше із Павлушею, але після того, як він кинув Павлушу у скрутний час на баштані, коли ми грали у фараона, той перестав з ним дружити. І тепер Антончик мстиво глузував з Павлуші. Це було негарно, неблагородно, і не варто було б підтримувати його. Але я підтримав. І теж злорадно зареготав. Я, може, й не став би реготати, якби не ота дикточка. Я зразу побачив, що то таке. То була кришка од посилки. На зворотному її боці чорним олівцем була написана адреса:
село Васюківка, вул. Гагаріна, 7,
Гребенюк С. І.
У мене серце тенькнуло, як я те побачив. Ну — все! Ех ти! На Гребенюччиній дикточці малюєш! На сімейній, сказати б, дикточці. Від посилки, яку їм прислала якась їхня тьотя Мотя. Скоро ти її спідницю носитимеш! Так на ж тобі:
— Га-га-га-га-га!
Він подивився на мене довгим сумним поглядом, і стільки в тому погляді було докору й гіркоти, що мені аж...
І нічого мені не аж! Можеш собі дивитися скільки влізе! І можеш собі малювати на Гребенюччиних дикточ-ках скільки хочеш. І можеш взагалі... Але скоро ти узнаєш...
Я міцніше притиснув під сорочкою Бардадимів «Київ». Скоро...
— Ти тут, художнику, фарби переводиш, а ми...
— Цить! — роздратовано перебив я його.— Ходімо швидше.
— Да-да, приготуватися ж треба... Така операція! — багатозначно, змовницьки підморгнув Антончик — і не мені, а Павлуші. От тріпло! А втім, хай посвербить Іуді. Він же цікавий страх, я його знаю.
З кам'яним обличчям я пройшов повз нього, навіть не подивившись на його дикточку, хоч мені дуже кортіло глянути, що він там намазюкав. Проте на якусь митюлеч-ку я таки кинув косяка і встиг помітити, що він малював кущ і трошечки води біля нього. Найшов що малювати! Хоч би вже вербу малював, з якої ми у річку стрибали. Хоч історична верба. Я на ній рекорда поставив — з самісінького вершечка у воду стрибонув. Ніхто ще цього рекорда не перевершив. А то — кущ... Хоча... Може, під тим кущем Гребенючка колись сиділа. Дульцинея! Ну й горь ти разом з нею!
Я був збуджений, і в моєму серці ще не було страху перед тим, що буде мені за крадіжку. Цей страх з'явився лише тоді, коли, забравшися у кущі, ми з Антончиком почали розглядати апарат. То таки була машина будь здоров! Я хоч і мало тямив у фотоапараті, збагнув це з першого погляду. Антончик розумівся на апаратах більше за мене. В нього була учнівська «Смена»,,він робив нею пар-шивенькі знімки і вважав себе великим спеціалістом. Він забрав у мене апарат, почав крутит#7 його на всі боки і, наче мене й не було тут, захоплено бубнів сам собі під ніс:
— Класний апарат... Автоматична експозиція... Оптика... Ах, яка оптика! Затвор дуже зручний. Такий плавний спуск!
Він раз у раз прикладав апарат до ока і наводив його то на мене, то крізь кущ кудись удалину. І весь час захоплено ахав.